Олег Друздев - Іван Мазепа

Фактично на момент переходу у відкриту конфронтацію з Петром Мазепа опинився практично без свого війська та без можливості впливати на ситуацію в регіоні через наявність московських військ, адміністрації тощо. Це паралізовувало його дії, і тому недивно, що на з’єднання з Карлом прийшло не те могутнє військо, яке ще не так давно вступило на Правобережжя, змінивши всю конфігурацію сил в регіоні, а лише його частина.

Не додавала оптимізму й інша визначальна складова — настрої населення. Раніше Мазепа не раз писав, що в Україні немає цілковитої згоди, з ким бути: одні тягнули до Польщі, інші — до Росії, ще інші — до Туреччини. До цієї палітри додалися ще й реалії війни: царські війська, виконуючи наказ Петра, спалювали абсолютно все, що було перед шведською армією, що наступала або відступала. Першими в Україні спалахнули Сіверянські поселення, де мешканці, не орієнтуючись в ситуації, вважали своїми ворогами саме шведів, через яких вони втратили все. Тому й не дивно, що, коли царська машина пропаганди (а з цим у Московської держави завжди було все гаразд) запрацювала на повну, її «насіння» впало на благодатний ґрунт. Не зупиняючись ні перед чим, московити почали палити наближені до району, де могли пройти шведи, населені пункти. Так, запалали козацькі поселення на теперішньому Донбасі, як-от: Бахмут (тепер Артемівськ, Донецька область), Тор (м. Слов’янськ, Донецька область) та низка інших заради однієї мети — виморити шведське військо. І це московитам вдавалось доволі добре.

Гетьманщина палала. Один за одним руйнувалися села й міста, які могли б, хай і теоретично, бути зайняті шведами. Мазепа знав про це, та вдіяти нічого не міг. Його дітище було приречене на розорення, єдине, що залишалось, — вибрати, чи бути співучасником злочину, який скоїли московити, чи своїм переходом до шведів дати надію на відновлення краю в майбутньому. Вибір, як ви вже зрозуміли, був очевидним, і 24 жовтня Мазепа, залишивши невеликий загін у своїй столиці — Батурині, вирушив назустріч Карлові. Московський уряд не одразу збагнув, у чому справа. Вважаючи, що гетьман на Божій дорозі, князь Меншиков вирушив до нього в Борзни, де той мав перебувати. На превелике здивування, по приїзді він ді­знався, що «хворий» гетьман поїхав до Батурина, не залишивши ніякої звістки про це.

На шляху до Батурина Меншиков зустрів ще одного свого поплічника, полковника Анненкова, якого гетьман завбачливо відрядив нібито для зустрічі князя, та київського губернатора Дмитра Голіцина, який теж зачув недобре. Прибувши до Батурина, вони побачили, що сердюки зачинили ворота, аби не впускати їх до міста, посилаючись на наказ, який отримали. Прибулі не повірили, що це міг зробити гетьман, і вирушили до іншого міста — Коропа, де мали надію його застати. Та дорогою вони отримали важливу інформацію — спочатку від простого козака Семена Соболевського, а згодом і від мазепинського канцеляриста Семена Боровського, які за «винагороду за вірність» повідомили, що гетьман «за Десну с войском, к шведам поехал». Зрадники завжди були однією з великих бід для України…

Ця інформація дала підставу Меншикову рапортувати до Москви про зраду Мазепи, за доказ якої правив раптовий від’їзд гетьманського небожа Андрія Войнаровського зі ставки самого Меншикова. Останнім доказом, тепер вже документальним, стали листи, які віз із собою спійманий прилуцький полковник Дмитро Горленко. У них відкритим текстом писалося, що гетьман зі старшиною прибули до шведського табору, та наказувалось Прилуцькому полку збирати всі сили для оборони краю від московських військ. Ці відомості були направлені царю.

Цар, не побачивши переконливих доказів зради гетьмана, все ж видав указ про збір всіх полковників та старшини для обрання нового гетьмана та наказ якомога швидше направити війська навздогін Мазепі, щоб завадити його злуці зі шведами. Що прикметно, цар зовсім не розумівся на внутрішньоукраїнських справах, через що наказав призначити новим гетьманом… прилуцького полковника Д. Апостола, який, на його думку, був «злейшим врагом гетмана». Не знав цар, що цей полковник саме перебував з гетьманом Мазепою на шляху до шведського табору. Лише за кілька днів, 28 жовтня, Петро І отримав переконливі докази «зради» українського гетьмана. І тут в хід пішла улюблена зброя московитів — пропаганда. Буквально цього ж або наступного дня царська канцелярія видає «Указ ко всем жителям Малой Росии». У ньому читаємо: «Известно нам, великому государю, учинилось, что гетман Мазепа, забыв страх Божий и свое крестное к нам, великому государю, целованье, изменил и переехал к неприятелю нашему королю Швецкому по договору с ним и Лещинским от Шведа выбранным на королевство Полское, дабы со общаго согласия с ними Малоросийскую землю поработить по прежнему под владение Полское и церкви Божии и святые монастыри отдать во унию». Звісно, це була швидше гра на публіку, ніж реальний стан речей, хоча в розумінні Петра крок Мазепи був справді зрадою. Але ця гра була потрібна. Фактично завдяки вміло організованій інформаційній війні мазепинців загнали в глухий кут. Більша частина населення та військ, що симпатизували ідеям Мазепи, не знали про його виступ, а тому не могли до нього приєднатись. Після того як московські війська захопили Україну, згадані вояки були змушені зайняти позиції під прапорами військ Петра І. Таких людей виявилось доволі багато. Не останню роль зіграла й інформаційна «підготовка», що її вів Петро І. У тому самому указі цар виголошує наступне: «И понеже нам, яко государю и оборонителю Малоросийскаго краю, надлежит отческое попечение о вас имети, дабы в то порабощение и разорение Малой Росии, також и церквей Божиих во осквернение не отдать, того ради повелеваем всей генералной старшине, полковником и протчих вышеобъявленных чинов войска Запорожского, дабы на прелесть и измену сего изменника, бывшаго гетмана, не смотрели, но при обороне наших Великоросийских войск против тех неприятелей стояли. И для лутчего упреждения всякого зла и возмущения в Малоросийском народе от него, бывшаго гетмана, вся старшина генералная и полковая съезжалась немедленно в город Глухов для обрания по правам и волностям своим волными голосами нового гетмана, в чем крайняя нужда и спасение всея Малыя Росии состоит.