Тарас Бульба-Боровець - Армія без держави

На кожній станції вздовж потяга біжать заплакані жінки та дівчата. Махають хустинками. Простягають за потягом заломані руки. Через вікна їм відповідають червонощокі хлопці з розкуйовдженими чупринами та розхрістаними вишиванками. Інші хлопці з дівчат глузують, запрошують до вагона, гукають, свищуть…

Статечні господарі та бородаті дідугани також виходять попрощатися з своїми хлопцями, але вони всюди стоять спокійно з насупленими бровами. Курять люльки та чухають потилиці, мовляв, їдуть хлопці, та не на своє діло… От чому то ці жінки так плачуть. Якби вони їхали воювати не за ляхів, а за свою рідну державу — не плакали б так жінки.

Починаючи від Ківерців, наш потяг перестав добирати запасників. На всіх станціях їх вже не було. Тільки товпилася юрба людей, які хустками та шапками сумно прощали наш проїджаючий без зупинок потяг.

У вагоні мене окружила «братва». Там знайшлися мої знайомі робітники. Хтось гукнув:

— Гей! Братці! З нами їде «воювати» наш батько-директор! А ви ж де тут взялися, га? Чого це ви такі сумні?…

— Змерз — кажу.

— А-а-а! Гей, хлопці, наш директор змерз! Ану, Купро, давай-но свою «білоголову». Обігріємо нашого старого. Давай місце!..

В одну мить передо мною ляснула валізка — це стіл. Тьохнула долоня об дно «білоголової». Корок і горілка бризнули на лямпу вагона. На валізці появилася склянка, паляниця, ковбаса, варене сало, огірки, помідори, часник…

— Наливай, Купро! Більше! Більше! По Марусин поясок! Прошу, пане директоре! Як то ви все кажете — «на погибель ворогам!..

— На погибель! На погибель! — загула «братва»… Я, дійсно, чекаючи потяга вночі, промерз і був дуже схвильований і голодний. «Смикнув» сивухи і наче вовк накинувся на запашну паляницю, варене сало та помідори. За цей час «братва» висушила півлітрівку. Появилася друга. Знову ляснула долоня об дно пляшки.

— Давай сюди склянку. Наливай. По Марусин поясок. Так, прошу, пане директоре!

— Ну то, хлопці, на погибель ворогам України!

— На погибель! На погибель!

Опинившись так несподівано в товаристві своїх дуже близьких товаришів та отримавши таке висококалорійне «огрівання», я на хвилину забув про своє «заяче» становище. Мене охопив той весело-бравурний настрій, яким жив цей потяг. Передусім, я відчув, що я не є сам один в чужому морі і мені, так само, як і цим людям, зробилося море по коліна…

До самої Варшави не перевіряли ні документів, ні проїздних квитків. Я досить багато і доладу наговорився з хлопцями, їх цікавило, що ж буде далі? Як їм треба вести себе у війську на фронті? Які вигляди нашої справи? Як довго Польща може встояти проти Німеччини? Чи це правда, що Сталін хоче підписати союз з Гітлером? Чи Гітлер думає зробити з усією Україною те, що він зробив з Карпато-Українською Республікою?

Не на всі ці питання міг я їм відповісти, бо й сам не знав як розвиватимуться світові події. Я їм лише вияснив нашу генеральну лінію, а саме: що Польща — це — наш хвилевий і малозначний ворог, що головним нашим ворогом був і є СССР, що Сталін дійсно хоче підписати союз з Гітлером і з цієї причини Гітлер являється таким самим нашим ворогом, як і Сталін, що гітлерівці показали в Карпатах в 1938 році, які вони на ділі приятелі України.

— Значить, по вашому — бити погань? Але в ім'я чого маємо ми боронити свого гнобителя — Польщу? За Берези, за пацифікації? За полонізацію? За те, що від мого батька одібрали останній гектар землі для осадників? За ганебну нужду нашого народу? За що ми маємо своєю кров'ю боронити наших історичних ворогів, що наших людей навіть в ярма запрягали?…

— Значить, хлопці, бити! Польща нам взагалі тепер вже не страшна. Нас є 40 мільйонів, а поляків — 20. Україна буде самостійною державою тільки тоді, коли буде розбита, як сталінська Москва, так і гітлерівська Німеччина! Польща тепер тут грає дуже малу ролю. Головна причина нашої неволі лежить в Московщині — червоній чи білій. Гітлер хоче цю причину перебрати на себе, але це йому не вдасться. Проти Німеччини виступить цілий світ, а проти СССР воюватиме лише Німеччина.

— Чули, хлопці? Треба нам воювати так, щоб повибивати зуби і Гітлерові, і Сталінові! Тільки тоді можлива самостійна Україна.

— Смерть обом!

— Смерть! Смерть!

Наспіла Варшава. Я сердечно попрощався з своїми земляками. Потяг рушив далі в напрямку Познаня. Вони поїхали на фронт з твердим рішенням: бити сьогодні Гітлера, а завтра Сталіна .