Тарас Бульба-Боровець - Армія без держави

У цій польській Березі була ще й «дубина». Це — карцер, влаштований з колишніх гарнізонних льохів на картоплю. Підлога в карцері була вимощена «котячими лобами» (дике каміння). Джерелом світла служила маленька продухвина для картоплі. Жодного огрівання, сморід, задуха і мокрота, маса щурів та мишей.

Замикалося в «дубині» нормально на 7 діб. Лікар забороняв тримати людей довше. До карцеру давали лише половину харчового раціону щодругий день(!?). Замкнений в'язень «танцював» без перерви день і ніч, тоді падав стомлений на горбате каміння. На восьмий день його частіше виносили або виводили. Це залежало від стану здоров'я та витривалости в'язнів.

Вийшовши з «дубини» та доплентавшись за допомогою товаришів до свого сінника в камері, де я раніше ніяк не міг спати, я щойно тоді повністю зрозумів, яка то благодать і розкіш лягти повним ростом на соломі та дихати на повні груди смердючим густим повітрям!..

Комендант табору, підінспектор поліції — Болєслав Грефнер. Уроджений кат. Череватий низький кретин з грубими окулярами на рило-носі. Довга ковшовата морда — справжній гіпопотам. Комендант першого бльока, старший поліціянт Марковський. Божевільний садист. Людожер і звироднілий хам. Цей виродок не міг раз дихнути, щоб будь-кого з арештованих не вдарити гумою по чому попало або чоботом в живіт. Він мав особливу насолоду гатити чоботом по «хвостикові». А гумою він так маніпулював, щоб кінець гуми вдаряв по нирці. Наслідок цього «ниркового мистецтва» Марковського я ще й сьогодні ношу в правому боці.

Арештанти носили на спині великий 20-сантиметровий нумер. Тотожний нумер меншого розміру нашивали в'язням спереду на лівому рукаві. Людей кликали не по прізвищах, а тільки по нумерах. Я, як «член-засновник» табору, мав 168-й нумер.

Офіційно кацет носив назву «місце відокремлення». Людей туди замикали так, як і в большевиків — без юридичної процедури, знаної в вільних цивілізованих країнах. Без вироку суду, на бажання лівої ноги якогось «держиморди». Термін ув'язнення — невідомий. Кожні три місяці в'язням давали нові постанови на наступних три місяці…

Харчовий пайок був навіть не цілком голодовий, але постійне «бігом» та тяжка праця виморювали людей до того, що вони падали з ніг. Коли ввечері, повернувшись з роботи, знову треба було бігти в казарму бігом, я попросту не мав сили витягати ноги на сходи. Люди падали, але один через другого дерлися догори, бо вічно свистіли гуми та дикі вигуки «бігом!»….

Так виглядала «демократія» Ридза Смиглого, Козловського та Косцялковського. Чого добилася цим польська держава — я не знаю. Думаю, що крім ганьби — нічого…

У польському концентраку я познайомився та подружив з багатьма товаришами із всіх тих націй, які там були «зарепрезентовані». Це були: українці, білоруси, жиди та поляки. Такий склад арештантів був на початку існування табору. Перед війною в 1939 році там було ще багато німців. Мене тоді вже там не було. Прізвищ тієї маси людей я вже не пам'ятаю. З українців пригадую: Геннадій Янкевич, Олександр Кудра, Андрій Кисіль, Ростислав Волошин, Павло Данилюк, Роман Бжеський, Ярослав Гоцький, Євген Серветник, Євген Єпік, Олександер Куц, Іван Дзюм'юк, Трохим Лисюк, інж. Токарський, Іван Левчук, Василь Балій, Антін Небожук, Іван Мітринга, Михайло та Богдан Кравців, Володимир Янів, інж. Мілянич, Ярослав та Богдан Старух, Антін і Ярослав Романюк, Роман Шухевич, Григорій Климів, д-р Горбовий, Володимир Тимчій, Левицький, Василь Мерцало, Микола Бігун, Павло Генгало, Кок, Омельян Матла, Василь Колодій, Гарамбура, Михайлишин, Павлишин, Пастушенко, Прокопович, Федорович, Богачевський, Кукіль та багато інших.

З білорусів пригадую Віктора Єремейчика з Лунінця. З жидів: Юзефсберґ з Дрогобича, Вайцман та інші з Лодзі, д-р Райнгольц та Пінхос Каптур і багато інших з Варшави. Поляки: Росман, провідник молодих ендеків з Варшави, Грембош та П'ясецький з Кракова, «дзядзьо» Котасінський, Вайс, Левандовський та дуже багато інших з Лодзі, Дворжак з Кельц та інші.

За політичними переконаннями це були: українські націоналісти, республіканці та комуністи, польські «ендеки» та комуністи. З-посеред жидів були тільки комуністи.

Співжиття арештантів було спочатку досить напружене. Українські націоналісти оголосили бойкот всім комуністам. Цей бойкот полягав у тому, що товариським наказом було заборонено мати з комуністами будь-які відносини і з ними говорити. Були дуже трагічні сцени. Особливо, коли прибували нові люди, які про бойкот нічого не знали. Вони зверталися до товаришів по нещастю з різними запитами, а ті мовчали, наче мумії…