Тарас Бульба-Боровець - Армія без держави

В 1931 році я одружився з донькою чеського колоніста в Луцьку, Анною Йосипівною Опоченською. Ця людина, не цураючись своєї нації, стала моїм вірним другом, опанувала українську мову, вивчила наші звичаї і зробилася моїм найактивнішим співробітником в громадських справах. Вона без жодних нарікань несла разом зі мною всі тягарі та прикрості, що їх постійно приносила на наш дім моя громадсько-політична діяльність з безконечними поліційними трусами, арештами та тюрмами.

Маючи в руках непоганий фах каменярського майстра, я економічно був досить добре забезпечений. Без офіційної технічної освіти я часто виконував функції інженера не лише у своїх, а й у чужих підприємствах.

Моя незалежна економічна позиція у чималій мірі сприяла також роботі нашої організації та всій українізаційній акції на Поліссі. Маючи успішно ведене підприємство, ми могли без зайвого розголосу фінансувати будь-яку акцію з обох боків польсько-совєтського кордону. Часом ми робили збірки серед робітників нашого підприємства, про що не повинні були знати поляки. Чи треба було на пропаганду, чи на загально-освітню ціль, чи на боротьбу проти большевицьких п'ятих колон серед нас — моя фірма завжди ставала в пригоді.

Пропагандивні матеріяли в СССР ми посилали бальонами в повітря, а пляшки — через воду. Пляшки з летючками пускали тисячами через Прип'ять-Дніпро аж до Чорного моря, а бальони при відповідному вітрові так само тисячами летіли туди, «гдє так вольно дишет человєк».

Найбільшою перешкодою в моїх економічних та фінансових операціях були хронічні «візити» польської поліції та різні обмеження чужої держави… Тому всю нашу організаційну роботу ми мусили робити дуже законспіровано. Кадри росли чудові. Було з кого вибирати для кожного завдання.

З польською поліцією я був «знайомий» ще з молодости. Що де не зробилося б на цілому Поліссі — все приписувалось мені. Вічні труси, арешти та «Іванова хата» були моїм хлібом насушним…

Я мав надію, що коли ми працюємо з рамени УНР, як польської союзниці проти СССР, то поляки не будуть нам перешкоджати, навпаки — ще будуть нам допомагати. На жаль, такої далекозорої політики в поляків не було. Коли ходило про поборювання української національної ідеї, то польські чинники завжди являлися ревними союзниками московських імперіялістів всякого кольору.

Хоч експансія московської імперії та її п'ятої колони — компартії — зовсім виразно і постійно загрожувала існуванню цілої польської держави та навіть самій польській нації, однак поляки скорше вбачали свого головного ворога в незалежній Україні. Цей погляд довів до того, що Польща зрадила Україну в 1920 році, підписуючи мир з большевицькою Москвою в Ризі. Керуючись такими самими мотивами, Польща за ввесь час свого незалежного існування всіма силами поборювала український національно-визвольний рух, вбачаючи в ньому найбільшу небезпеку для себе.

Екзильний Уряд УНР і багато діячів з політичних партій намагалися всіма силами переконати компетентні польські чинники, що така політика доведе до національного самогубства Польщі, але даремні були зусилля. Поляки вважали свою державу «світовою потугою», хоч її роз'їдали зсередини проблеми національних меншин.

Поневолені та гноблені польською реакцією національні меншини, ясна річ, боролися, як могли. На терористичні акти та пацифікації відповідали контртерором, саботажами та дошкульною антипольською пропагандою.

Росли хвилі арештів, збільшувалось число шибениць. Дійшло до того, що літом 1934 року «демократична» польська держава відважилась в мирному часі заснувати концентраційний табір в Картузькій Березі, на Поліссі за сталінсько-гітлерівським зразком. Це був акт найбільшої ганьби Польщі маршала Пілсудського.

У червні 1934 року польське радіо подало до відома, що в Варшаві хтось застрілив міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. Поляки говорили, що це робота українських терористів. В один мент літня атмосфера стала нестерпно гарячою. Зацокотіли друкарні по всіх комісаріятах та станицях поліції. Загули радіо-приймачі та телефонні апарати. Пішли в хід автомашини та мотоцикли, переповнені озброєною до зубів поліцією.

Я прийшов на обід з кар'єра в Мочулянці. Не встиг ще сісти за стіл, як хтось застукав у двері… Входить комендант поліції з трьома поліцаями.

— Пане Боровєц! В імені права — ви арештовані! Ляснули «бранзолети» на руки. Обшук помешкання та бюра. Відхід на поліційну станицю. Протокол. Етап пішки в напрямку Рівного. По дорозі «дочіплюють» до мене все нових арештантів. Наше «товариство» росте. Росте число супроводу.