Тарас Бульба-Боровець - Армія без держави

Ми включилися до антибольшевицької кампанії цілою душею і провадили боротьбу усіма можливими засобами. Посилений наступ українського Полісся проти комунізму в 30-х роках був такий успішний, що в 1939 році, як прийшли большевики, вони не застали на Поліссі не то, що своїх організацій, але навіть прихильників комунізму. Не рахуючи дуже малого числа збаламучених визнавців Маркса-Леніна, все населення привітало нових «визволителів» неприхильно і вороже. Ця ворожість випливала з того, що ввесь народ не сприйняв ані соціял-комунізму, ані його терористично-політичної та державно-капіталістичної системи. Наше скромне деревлянсько-поліське плем'я не було винятком у боротьбі України з її найтяжчим ворогом — світовим комунізмом.

Той факт, що й наша невеличка організація вкладає у справу формування всеукраїнського національного духового фронту свій скромний вклад, був для нас найбільшою нагородою і заохоченням до дальшої праці та боротьби. Ми побачили, що наша жертовна праця не йде на марно, а приносить користь.

Наша організація поступово зміцнювалась, скеровуючи свою діяльність на більш успішне плекання серед нашої молоді революційно-військових традицій . Ми ясно побачили, що поруч політичних організацій потрібні також організації військового характеру. Тим більше, що політичні організації поневоленого народу дуже часто попадають під той чи інший вплив ворогів України. Звідси прийшов і дальший висновок, що тільки під охороною фанатичної національної армії і то у своїй суверенній державі українська національно-політична думка зможе скристалізуватись та стати на службу суверенному державному будівництву. Це означає, що народ повинен готуватись до збройної боротьби.

Для виховування своїх кадрів майбутньої української революційної армії Українське Національне Відродження ухвалило такі морально-ідеологічні основи:

1. Ставлення національної та особистої чести й вояцько-лицарських чеснот понад власне життя — це закон законів українського революціонера-вояка.

2. Гаряча любов до рідної землі та свого народу і досмертна вірність та жертвенний послух наказам батьківщини — це почесний обов'язок українського вояка.

3. Об'єктивна глибока політична свідомість, послідовність думки і чину, бездоганна справедливість і чесність — це основа політичної моралі українського вояка.

4. Не рабський послух старшині, а культурне, свідоме і високо-патріотичне почуття лицарської чести та службового обов'язку супроти батьківщини та народу — це моральна дисципліна українського вояка.

5. Досмертне зберігання всякої довіреної таємниці, товариська любов та добровільне й абсолютне службове підпорядкування — це фізична дисципліна українського вояка.

6. Дійсна, а не фіктивна свобода батьківщини, як суверенної ні від кого незалежної Держави — це політичний ідеал українського вояка.

7. Гідний великої та славної нації лад у державі, де всі громадяни мають рівні права та обов'язки — це політична програма українського вояка.

8. Справедливе унормування соціяльних відносин в державі так, щоб не було підстав для клясової ворожнечі — це соціяльні постуляти українського вояка.

9. Свідомість, що політичні партії настають і відходять, а народ існує вічно, як однокровна спільнота — це політичне кредо українського вояка.

10. Мобілізація всіх сил народу проти зовнішніх ворогів України не партійними, а державними методами дії — це ділова тактика українського вояка.

11. Служба національній революції, звільнення своєї рідної нації від чужого панування та відбудова своєї власної держави — це честь та гордість українського вояка.

12. Бути чесним виконавцем всіх своїх обов'язків, гідно стояти на висоті кожного, хоч би й найтяжчого завдання, незалежно від часу, місця та обставин — це найпочесніша служба українського вояка.

Ці морально-ідеологічні основи були радо схвалені всіма членами Українського Національного Відродження. Пізніше, коли вони поширились серед населення, вони сколихнули людей до боротьби за волю рідного краю.

Я цілими днями і ночами снував дуже широкі пляни організації великих робітничо-кооперативних підприємств на Поліссі. Якби робітники були спільними власниками підприємств, тоді не було б експлуатації чужим великим капіталом. Тоді робітники були б зацікавлені у піднесенні продуктивности праці, як співвласники підприємств. Відпала б потреба знаходити спільну мову між робітниками та підприємцями, не було б гострої клясової боротьби, де українець українцеві стає ворогом, піднісся б життєвий рівень населення і т.д.