Андрій Парубій: Записки коменданта

Як вийти з ситуації гідно? Якщо я на початку вважав, що вибір один: зараз або ніколи, або ми їх, або вони нас, то тепер допускав, що похід до Адміністрації цілком можна вважати попереджувальним. Зрештою, на цьому наголошувала і Юля. Постояли ще годину і вирішили частину людей відпускати на нічліг, вже була ніч. Інші лишилися чергувати до ранку.

Штурм «відклали» на невизначений термін. Я остерігався одного: щоб цей епізод люди не сприйняли як серйозний неуспіх. «Війна любить перемоги і не любить поразок», - казав китайський мудрець Сунь-дзи. А ще він застерігав: «Найгірше брати в облогу фортеці». Ми пішли на ризик - ми взяли в облогу Адміністрацію Президента.

Революція - річ філософська. Це ще не війна, та вже і не мирний час. Є вироблені закони мирного життя, описані закони війни. Закони революції виписати найважче. Кожна революція не подібна на іншу. Коли ми виїжджали на Київ, хтось спитав:

- Який наш план?

- Триматися разом, бути дисциплінованими, чітко виконувати накази і мати достатньо рішучості. їхати повинні лишень добровольці, - відповів я. Оце і був наш план. Ніхто не знав, що нас чекає. Дії визначає насамперед ситуація. їх результативність - підготовка, досвід, моральний стан людей.

А рішення під час революції треба приймати блискавично. Краще погане, ніж ніяке. Тому я стверджував: під час революції керувати будуть не штаби, а польові командири. У штабах надто багато політиків. Можливо, є добрі управлінці і господарники, оратори і законотворці, але революціонерів мало. їх взагалі мало у суспільстві, та у вирішальний момент саме від них залежить доля держави. їх ніхто не призначає, однак їх видно відразу і їх впізнають за якимись невидимими прикметами. І йдуть за ними, бо вони єдині знають, що робити. Для них революція не вимушений крок, а рідна стихія. Для них революція - самодостатня цінність. У найскрутніший час, коли всі розгублені, вони починають чітко віддавати накази. І ніхто їх не питає, хто наділив їх цим правом. Просто виконують ці накази, бо з'явився хтось, хто бере на себе відповідальність.

Ми - революціонери, бо не тільки хочемо докорінно змінити ситуацію у державі, а й сповнені впевненості і рішучості. Поміж нас є зовсім юні. Хоч ми і заборонили їхати в Київ тим, кому нема вісімнадцяти, дехто все-таки дістався до столиці сам і приєднався до нашої команди. Декому вже за сорок, вдома - дружина, діти. Однак усі сповнені відваги, бо знають: «Якщо не ми, тоді хто?!» Що рухає цими, здавалось би, різними людьми? Звичайно, патріотизм. Звичайно, ненависть до режиму Кучми, але не тільки. Більшість, не зізнаючись нікому, можливо, навіть самому собі, обожнює цей стан. Стан на межі: коли ризик справжній, небезпека не надумана. Входячи у цей стан, розумієш, як дрібніє усе, що було важливим досі. І відчуваєш, що живеш повним життям. Життям на межі.

Мабуть тому у хлопців, які організованою колоною відходять від Адміністрації, в очах сум. І нехай розум говорить: штурм був би безглуздим, на душі -розчарування.

Що ж, це не останній день революції. Сподіваємось - завтра буде краще, ніж сьогодні.

У помаранчевих революціонерів з 'явився свій Смольний — це палац мистецтв „Український дім" на Хрещатику.

«5 канал». Україна.

На сповідь до Українського дому.

Ще позавчора ввечері промайнула звістка, що пікетники захопили Український дім. Насправді ж ніякого силового захоплення не було. Правоохоронці не стали чинити ні найменших перепон, аби маніфестанти заполонили приміщення. Учора вранці колишня філія музею Леніна нагадувала суцільний мурашник: люди отримували тут теплий одяг і взуття, що якнайкраще годиться для зимової риболовлі: валянки.

«5 канал». Україна. 24.11.2004.

День третій. 24 листопада. Ранок. Найбільша проблема - ночівля. Ще по дорозі до Києва міркував, як штаб розмістить сотні тисяч людей, що приїдуть з регіонів. Був переконаний: там досвідчені люди, очевидно, план є. Адже зрозуміло, при всьому ентузіазмі люди не можуть цілодобово, на морозі, стояти на Майдані.

Але жодного таємного плану не існувало. Ніхто не був готовий до такого розвитку подій. Єдине, про що нам вдалося домовитись, - це спальні мішки. І то лише завдяки добрим особистим контактам з одним із керівників охоронних груп. Першу ніч ночували в аудиторії одного з київських ВУЗів, другу - в приміщенні гаражів. За ночівлю в гаражах домовлялися теж самі.

Спати вдавалося лише по декілька годин. Втома переборювала. Та загальне піднесення збивало втому.