Андрій Парубій: Записки коменданта

«5 канал». Україна. 23.11.2004

Другий день у Києві. Нас близько трьохсот осіб. Однак побратими під'їжджають щогодини. На Майдані людей теж суттєво побільшало. У першу ніч було трохи більше тисячі. Наші хлопці, чергуючись з іншими підрозділами, охороняли сцену. Кожну годину вночі надходила інформація, що ОМОН ось-ось розпочне «зачищати» Майдан. Тому вночі майже ніхто не спав. Вдень людей вже зібралося понад 100 тисяч. Вони прагнули рішучих дій, представники штабу робили короткі

політінформації і закликали чекати розпоряджень. Зі сцени безперервно лунала музика. Це вже починало дратувати. Гнітила бездіяльність і невідомість.

На вечір 23 листопада оголосили виступ Ющенка, на який покладали великі сподівання. Та жодних чітких розпоряджень Ющенко не озвучив. Він лише говорив про фальсифікації та злочинну владу. Ми усвідомили, що сьогодні знову не буде активних дій. Пояснювали для себе цю позицію: мовляв, правильно, нехай з'їдеться більше людей. І раптом до мікрофону підійшла Юля:

- Шановні друзі, ми планували йти до Адміністрації Президента завтра. А як Ви думаєте, йти завтра чи сьогодні?

- Сьогодні, - загудів Майдан.

- Тоді вирушаємо. В Адміністрації Президента повинен працювати законно обраний Президент.

Майдан ожив, заворушився, як стривожений вулик, і маси людей попрямували у напрямку Адміністрації Інститутською вулицею.

Ті, що йшли попереду, робили живий коридор для лідерів. Президія зі сцени рушила цим коридором у чоло колони. Я зрозумів: зараз може наступити вирішальний момент, від якого залежатиме доля революції. Наша колона, вишикувана у трилаву, чекала наказів. Рішення приймалися блискавично. Швидкою ходою необхідно вийти наперед колони. Ми організовані та досвідчені. Якщо буде штурм, то повинні йти у перших рядах. Зрештою, для чого інакше сюди їхали? Слухати музику?!

Досить швидко обігнали колону. Згори Інститутської її вигляд заворожував. Сотні тисяч людей повільно і впевнено йшли вгору по вулиці. Як велетенська ріка, що всупереч природі рухається не вниз, а догори. Усі збуджені, навіть веселі. Революційні пісні та гасла починаються в одному місті, а потім розкочуються хвилями по всій колоні.

Попереду Ющенко, Юля, інші депутати Верховної Ради України. Перша перепона - не ОМОН, а прості міліціонери, котрі лавою перекрили шлях колоні на вулиці Банковій за кілька сотень метрів від Адміністрації Президента. Це несерйозно: їх мало і вони не озброєні. Тому ми, не чекаючи загальної команди, клином прориваємо міліцейську лаву та звільняємо шлях. Чоло колони вже позаду нас. Перед Адміністрацією два КамАЗи, наповнені кам'яними брилами. Вони блокують можливість руху.

Переходимо на біг. Пробігаємо між КамАЗами і бачимо перед собою парапети, а за ними безконечні ряди вишикуваного ОМОНу. По інерції біжимо далі. Кілька омонівців в обладунках перелазять через парапети. Перша думка - атакують! Раптом збагнув: вони переходять на наш бік. Ще мить - і ми зупиняємось перед парапетами, обличчя в обличчя з ОМОНом. Міліціонери, котрі перейшли на наш бік, мабуть, повірили, що ми зараз будемо атакувати. Якби їх було більше, я, очевидно, дав би команду не зупинятись. Однак сили були явно не рівні. Нас близько трьохсот, а їх - тисячі. Вони озброєні. І на їхньому боці влада.

Омонівці стоять непорушно. Ми вирішуємо не атакувати - треба дочекатись основної колони. У морозяному повітрі напружена мовчанка. Падає пухкий та лапатий сніг. Наші погляди схрещуються з поглядами омонівців. Вони опускають очі або дивляться в бік. Хлопці розбиваються парами, щоб один допоміг другому перескочити через парапети. Дехто намагається порахувати ряди ОМОНу. Хтось каже тридцять шість, хтось - п'ятдесят чотири.

Тьмяне світло заливає площу перед Адміністрацією. Порахувати ряди важко, але видно, що вся площа заповнена міліцією. Важко уявити, як ми їх прорвемо. Але прорвати мусимо. Твердо розумію: якщо ми їх не прорвемо - усе закінчиться як 9 березня. Зараз або ніколи. Підходить колона. Ті, що позаду, тиснуть тих, хто попереду. Журналісти з телекамерами дивним чином пролазять поміж натовп вперед колони. Юля і депутати вибираються на КамАЗ із камінням і з мегафону закликають ОМОН пустити нас до Адміністрації. У відповідь мовчанка. Пауза затягується. Всі цікавляться, де Ющенко? Однак його не видно. Ще через декілька хвилин Юля спускається з КамАЗу і підходить до парапетів. Переконує міліціонерів пропустити її, як депутата Верховної Ради. Міліціонери мовчать. Тоді Юля починає перелазити через парапети. Я даю команду приготуватись: