Андрій Парубій: Записки коменданта

- Якщо тільки Юлю вдарять - перескакуємо через парапети...

Частина хлопців вилізла на парапети і приготувалась до атаки. Напруга зросла. Хочеться передзвонити додому, почути голос дружини. Спитати, як донечка, поки не почався штурм. Але телефон у кишені. Страшна тіснява, його не дістати. Зрештою, не можна відволікатись ні на мить. Ось він, цей момент. Зрештою, я його чекав. Та й не тільки я. Балачки повинні відступити перед чином. Розмовами Кучму ми не «повалимо». Він сильний гравець. Заговорить лідерів, розхолодить людей, і перемоги не бачити. Конкретна дія у всі революції була найефективнішим засобом. Якщо ще день-два протримати людей на лютому морозі в Києві, вони розчаруються та почнуть роз'їжджатись. Ще задовго до революції, прогнозуючи події, я сказав: «Того дня, коли людей почне не більшати, а меншати - все закінчиться!» Велика кількість протестувальників - наш базовий аргумент. Тільки в цьому наша сила. Правда, я прогнозував атаку телецентру. Бо йти на Адміністрацію складно, та й є негативний досвід 9 березня. А атакувати інші державні установи безглуздо.

Ще мить - і почнеться. Єдина надія на те, що міліція деморалізована і не здатна чинити рішучий опір. Наша команда, можливо, не настільки вишколена, але бойового духу нам не позичати.

Оглядаю свою лаву. Хлопці застигли у бойовій позиції. Нерви - як натягнута струна. Обличчя суворі і напружені. Більше нічого у світі не існує. Тільки ми і ОМОН. ОМОН і ми. Очі в очі. Обличчя в обличчя. Нас розділяють лише парапети. Вони невисокі і швидше допомагатимуть, аніж перешкоджатимуть. Відштовхнутись від них - і наша перша лава зможе перескочити через три-чотири ряди міліції, зробити сум'яття в середині, щоб розбити їхні лави, поки атакуватимуть інші. Ще мить. Нехай тільки хтось доторкнеться до Юлі...

Але Юлю ніхто не вдарив. Вона і ще кілька депутатів без перепон перелізли через парапети і поміж міліціонерами рушили в бік Адміністрації. По рядах передали один одному: «Юля попросила чекати і без вказівки не робити жодних дій!» Вже в ту хвилину я збагнув: ніякого штурму не буде.

Напруга не спадала. Хлопці налаштовані рішуче. Омонівці, це було видно по зосереджених обличчях, теж усвідомлювали небезпеку. Колони ОМОНу стояли щільно по п'ять лав, потім невеликій проміжок і знову п'ять лав, утворюючи «коробку». В один момент задні «коробки» рушили до передніх, ущільнюючи масив міліції. Здавалося, ось-ось почнеться атака. Насправді нас неважко було зім'яти. Перед нами парапети, а позаду, за сім-вісім метрів, упоперек вулиці - КамАЗи, наповнені кам'яними брилами. Отже, ряди, що позаду, не могли допомогти. А попереду - біля п'ятисот людей. Спецзагін легко міг притиснути їх до КамАЗів і, маючи оперативний простір, перенести лінію оборони до КамАЗів, а найактивніших - арештувати. Зрештою, варіантів розвитку подій у випадку атаки могло бути безліч, та кожен з них виглядав для нас песимістично.

- Якщо не атакуємо ми, атакують нас, - поділився я думками з друзями.

Хлопці з першого ряду взяли один одного щільно попід руки. Задні ряди мали підпирати передні і у випадку атаки активно працювати руками, враховуючи, що у хлопців переднього ряду руки зайняті. Замість атакуючої позиції приготувались до оборони, впершись ногами в асфальт.

Шеренги ОМОНу зімкнулися. Напруга досягла критичної межі. Проте час минав - ОМОН не атакував. Напруга знову почала спадати. Ми розслабились. Дехто навіть закурив. Найбільше докучали журналісти, котрі вперто намагалися влізти в проміжок між нами й ОМОНом і впритул фотографували наші обличчя. Наш фотограф Орест був поруч від самого початку і фіксував найдраматичніші моменти.

Юля не поверталась. Люди із задніх рядів напирали, питали як ситуація. Ми відповідали: необхідно чекати.

Я уявив, як нудно тим, хто позаду. Ми на передовій, хоча би бачимо, що відбувається на площі перед Адміністрацією.

Бездіяльність розслабляла й нас. Хлопці намагались порозумітися з омонівцями, пригощали їх цигарками. Зліва священик піднявся на підвищення і закликав міліцію отямитись. Журналісти перестали знімати на камери -«картинка» не змінювалася. Комусь з депутатів Верховної Ради спало на думку зробити проміжок між нами й ОМОНом, аби не подусити журналістів. Ми на три кроки відійшли назад, передній ряд взявся попід руки. Процедура виявилась не простою, ті, котрі позаду, обурювались, що їх відпихають ще далі.

У коридорі між нами й ОМОНом зібрався цілий натовп журналістів. Підійшов Вересень, котрий власне пускав репортаж по 5-му каналу про наш інцидент по дорозі на Київ. Жартома застеріг, щоб ми знову не починали бійки з міліцією. Це внесло психологічну розрядку. Навколо почали жартувати, сміятися. Коли повернулась Юля і повідомила через мегафон, що позаду рядів українського ОМОНу стоїть озброєний російський спецназ, готовий застосовувати бойову зброю, усі зрозуміли: атакувати в такій ситуації безглуздо.