Александр Удовиченко - Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921

З цією метою на Рівне вирушив відділ піхоти, але несподівано з Рівного було одержано донесення від коменданта, що в місто ввійшли німці — одна німецька дивізія. Над станцією Сарни літали німецькі літаки. Поява німецьких військ в Рівному була повною несподіванкою для українського командування. Рух нашої піхоти на Рівне було спинено.

На другий день від того ж коменданта одержано кілька донесень такого змісту: через Рівне в напрямку Житомир — Бердичів уже перейшло не менше одного полку кавалерії й одного корпусу німецької піхоти. Військо увесь час прибуває і відходить на схід. На запитання українського коменданта Рівного про завдання і наміри німецьких військ німецьке командування відповіло, що вони мають “мирні наміри”.

Брестський мирний договір було підписано з 26 на 27 лютого 1918 року, згідно з яким Україну визнали як незалежну державу Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина, але вже 21 лютого німецьке, а згодом і австрійське війська рушили в Україну і почали широким потоком заливати безмежні українські хлібородні райони.

Симон Петлюра не бажав мати сутичок з австро-німецькою армією. Він негайно віддає наказ усім українським збройним силам перейти в наступ проти більшовиків, ставлячи завдання в першу чергу захопити Київ — столицю України.

У цей час український відділ у Житомирі вів важкі бої. Червона Армія з боку Києва разом з російськими остаточно скомунізованими відділами, що стояли в районі Бердичева, атакувала Житомир зі сходу і заходу. Український відділ під командою генерала Присовського не тільки відбив ці атаки, але й розбив ворога вщент.

Чехословацька дивізія, що мала до 10 000 багнетів і яка була розташована в Житомирі, зберігала нейтралітет, але уважно слідкувала за ходом операцій.

Головним напрямком для наступу українських сил було визначено залізничну лінію Сарни — Коростень — Київ.

Незважаючи на кількісну перевагу Червоної Армії, українські частини низкою упертих боїв розбили ворога і 1 березня зайняли Київ. Одночасно з боку Козятина до Києва прибув перший ешелон німецької армії.

У Києві виникла напружена атмосфера. В столиці України виникло дві влади — українська й німецька, відносини між якими спочатку були неясними. Становище українського командування стало дуже прикрим. Українські частини перебували у бойовій готовності і тим часом чекали з'ясування взаємовідносин. Досить було одної маленької іскри, найменшого непорозуміння, як на вулицях Києва могла розпочатися нерівна боротьба між нечисленною Українською Армією і німецькою. Вже на другий день у Києві зосередилися дві німецькі піхотні дивізії й один кінний полк. Більшість цих сил перейшла Дніпро і рушила на Лівобережну Україну, переслідуючи Червону Армію, що відступала, а решта стала залогою в Києві. В перші часи окупації Правобережної України і самого Києва як німецькі війська, так і їх командування трималися коректно стосовно українського населення і його влади. Воно не втручалось у внутрішнє життя населення, запевняючи його, що німецька армія прийшла в Україну як приятель, з метою звільнення її вад більшовиків, допомогти українському народові налагодити своє мирне життя, встановити порядок. Це трохи розрядило напружену атмосферу і заспокоїло українське населення. З поверненням Українського Уряду до Києва та після його переговорів з німецьким командуванням виявилося, що останнє лояльно ставиться до Української Армії і навіть вважає за необхідне, щоб українські частини взяли участь у бойових операціях проти Червоної Армії на Лівобережній Україні. Через деякий час українська дивізія полковника Натієва в складі чотирьох піших полків, одного кінного полку полковника Петрова з кількома батареями вирушила з Києва до Полтави, де й розпочала свої бойові операції.

Поява української дивізії на фронті викликала ентузіазм серед українського населення. На шляху її тисячі людей добровільно зголошувалися до неї. Пізніше з цієї дивізії утворився Запорозький корпус.

Українське населення за короткий час більшовицького панування вперше мало змогу відчути, що таке отой “соціалістичний рай”, який обіцяли йому московські комуністи.

Грабіж, насильство, розстріли, знущання над жінками, зневага над національними почуттями — ось що побачило воно з боку інтернаціональної московської банди. Народ уперше зрозумів, що тільки своя, українська, влада може доцільно і справедливо вирішувати питання соціального характеру, і в першу чергу — питання земельне. Гіпноз комуністичної пропаганди почав зникати серед населення. Мирний, трудовий український хлібороб почав виявляти спротив новому більшовицькому укладові життя, який докорінно руйнував його поняття про родину, мораль, релігію, власність.