Александр Удовиченко - Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921

Найактивніший елемент українського населення взявся за зброю, організував повстанські відділи, розпочав завзяту боротьбу проти московських комуністів. Цей протикомуністичний рух почався стихійно, неорганізоване, без керування, тому не здобув того успіху, який міг би мати. Під натиском австро-німецьких військ, регулярних частин Української Армії і українських повстанців Червона Армія розпочала поспішний відступ, покидаючи терени України.

Після повернення Українського Уряду до Києва домовлено було між ним і німецьким командуванням, що Українська Армія підлягає безпосередньо своєму військовому міністрові як в адміністративному, так і в оперативному відношеннях. Під час спільних бойових операцій українських і німецьких військ проти московської комуністичної армії вони тримають поміж собою тісний оперативний зв'язок.

У той час як австро-німецька армія просувалася до східних кордонів України, в Києві в нагальному порядку йшла переорганізація українських військових частин, що ще не встигли, з огляду на постійні бої, прийняти відповідні організаційні форми. Наше Військове міністерство вирішило в першу чергу закінчити формування Запорозької дивізії в складі 4 полків піхоти, полку кінноти, інженерного куреня, легкого гарматного полку, кінно-гірської батареї, автопанцерних частин, бронепотягів та інших допоміжних частин. З початку березня 1918 року Запорозьку дивізію під командуванням полковника Натієва в складі до 6000 багнетів, при кінному полку до 500 шабель та при кількох батареях було вислано на фронт у напрямку Київ — Полтава — Харків, де вже діяли німецькі війська.

Крім Запорозької дивізії, як у Києві, так і в інших містах, приступили до формування нових частин.

Швидка поява українських частин на фронті була вкрай необхідною з таких головних причин:

1. Присутність наших сил на фронті обіч австро-німецької армії мусила показати українському населенню, що Українська Армія існує і веде подальшу боротьбу за незалежність свого народу.

2. Австро-німецька армія в своєму русі, захоплюючи величезні склади військового майна (зброя, амуніція, харчі та ін.) навіть без бою, вважала це майно своїм здобутком. Його вантажили на потяги і негайно відправляли до Німеччини й Австрії. Українські збройні сили мали завдання в міру свого руху на схід взяти під охорону цінне військове майно, якого чимало було на величезних складах по лінії Київ — Полтава — Харків.

Українська Запорозька дивізія 4 березня прибула на фронт поблизу міста Яготин (в 75 км на схід від Києва), де німецькі війська вели упертий бій з Червоною Армією. Атакою Запорозької дивізії в чоло на станції Яготин та обходом лівого крила червоних німецькими частинами ворога було збито. Понісши значні втрати, він у безладі відступив до станції Гребінка.

Невідступно переслідуючи ворога, Запорозька дивізія 13 березня розбила його в тяжкому бою під станцією Гребінка і примусила відступити в напрямку на місто Лубни.

Прагнучи відірватись від німецьких військ, що помалу, але методично посувалися в тому ж напрямку, Запорозька дивізія атакує 16 березня великі московські сили під Лубнами, розбиває їх та займає місто.

Подальший наступ Запорозької дивізії мав завдання захопити вузлову станцію Ромодан, що сполучала Бахмацьку і Кременчуцьку групи Червоної Армії. Розвідка виявила, що на станції Ромодан крім частин Червоної Армії позиції зайняли полки чеських легіонів, які відступили в лютому з Житомира і пройшли через Київ на Лівобережжя. Запорозька дивізія вирішила розбити ворожі сили, скупчені на станції Ромодан, але командування німецьких військ, довідавшись про присутність на фронті чеських легіонів, утрималося від наступу, чекаючи на прибуття резервних частин. Незважаючи на рішення німецького командування, запорожці атакують Ромодан, розбивають ворожі сили та займають цю станцію. Німці також беруть участь у бою, але вже наприкінці його. Як пізніше виявилося, чеські легіони взяли участь в обороні станції Ромодан дуже незначними силами, і то під тиском московського командування, яке погрожувало чехам у разі відмови обороняти Ромодан не тільки не пропустити їх далі на схід, але й обеззброїти їх. Після цього конфлікту з московським командуванням чехи вирішили пробиватися до Сибіру.