Володимир Дрозд - Музей живого письменника, або моя довга дорога в ринок

А ковбасу в лавці продавали уже наступного дня, коли од професора Грабовича і слід прочах. Продавали з «приданим» — по три обов'язкові банки морської капусти на кілограм…

Бажаючі відвідати Музей живого письменника збиратимуться біля воріт садиби. Там є лавочка, вкопана моїм сусідом. Зустрічатиме відвідувачів директор Музею, а за сумісництвом — сторож і тілохранитель письменника, доктор філології добродій Жульєн. Зачувши голоси, він мчатиме від будинку по вистеленій цеглою стежці і лунко, на всю Яблуневу вулицю, гавкатиме. Але не треба боятися, гавкіт Директора — це його дружнє вітання. Загрозливе гарчання — своєрідне освідчення в любові. Дочка моя ще називає Жульєна Крихіткою. Хоч насправді — це півтораметровий псина з головою як у доброго теляти, язик звисає з розкритої пащеки — наче червона пластмасова краватка, колись були модні на провінції. У глибокій пащі ікла не менші, аніж у вовка. У Жульєна— високе чоло мислителя, а очі — набагато розумніші од моїх. Хіба що окулярів бракує. Окуляри він терпить, лише коли треба сфотографуватися — для вічності. Вітаючись із людьми, яких добре знає, він каже: «Гар-р-р…», — стає лапами на груди і наполягає на поцілункові. Оця любов його до поцілунків при зустрічах нагадує мені достопам'ятних вождів застою. Окрім розуму, Жульєну не бракує і природженої доброти. А таке поєд-

27

нання у нашу складну епоху досить рідкісне. Не бракує йому і мужності, але мужність добродія Жульєна, так би мовити, вибіркова, як і в кожного справжнього інтелігента. Він надзвичайно мужній з козулями і зайцями, але не приховує страху перед дикими кабанами, лосями і сусідським півнем. Навесні, коли Директор ганяв з нашої грядки курей, півень обійшов його з тилу партизанським способом і так дзьобнув у зад, що доктор філології, підібгавши хвоста, безоглядно майнув по молодій цибулі на свій знаменитий диван. Відтоді Жульєн глибоко зневажає сусідського півня, і мені самому доводиться ганяти курей з городу. Жульєн — ще порівняно юний пес, але життєпис його досить драматичний і складний. Якби Директор займався політикою, він мав би для своєї автобіографічної книги набагато більше матеріалу, аніж деякі претенденти на високі посади, що, прокричавши три слова з державної трибуни, уже творять мемуари. Воістину, як писалося про Володимира Яворівського у передвиборній листівці: «Він мав тяжке дитинство, але ранню славу…» Драматичну біографію доктора філології Жульєна охоче вислухають відвідувачі Музею, навіть за додаткову плату. Сентиментальні історії про тварин із щасливим фіналом у наш жорстокий час діють на людські душі як лікувальний бальзам. Майбутнє нашої ринкової прози — солодкі різдвяні казочки…

Це ще Муза моя була при здоров'ї. А дочка, науковий співробітник Києво-Печерської лаври, ще й виконувала обов'язки нині створеного Товариства охорони тварин. Не минало й тижня, щоб у нашій квартирі не з'являвся новий пес, наближаючи нас із Іриною до передінфарктного стану… Десятки їх, загублених чи залишених господарями, перебували в квартирі. Іноді жили тижнями, поки Орися десь прилаштовувала свою чергову знахідку. Часом я істерикував: «Або — я, або — псарня в домі!» Тоді черговий пес переселявся до квартири моєї рідної тещі. І починалися довгі, утаємничувані од мене переговори по телефону. Нарешті дружина полегшено зітхала: «Прилаштували і цього…» А увечері, вертаючи з роботи, Орися приводила нове осиротіле щеня, І все починалося спочатку.

Цього пса Орися побачила на зупинці сімдесят першого автобуса, що снує по нашій вулиці. Можливо, загубився, а найшвидше — господарі його залишили і

28

втекли на автобусі. Він терпляче чекав, вірячи в людську доброту, бо, повторюю, сам від природи добрий. Орися діловито запитала: «Підеш зі мною?» Пес підвівся і пішов слідом. І прийшов до нашого письменницького гуртожитку. Тут Орися, пам'ятаючи про мою бурхливу реакцію на попереднього хвостатого гостя, завагалася. І натиснула в ліфті кнопку восьмого поверху, на якому мешкає наш давній друг і хрещений батько Павла Микола Григорович Жулинський. Нині Микола Григорович — член-кореспондент Академії наук, а тоді був «просто» доктором філологічних наук. Що вже казала Орися Миколі Жулинському, не знаю. Але у квартирі нашій вони з'явилися втрьох. Першим упевнено, як додому, ступив поважний чорний пес. Він розлігся на килимі посеред вітальні, поклав голову на випростані лапи, зітхнув і заплющив очі. Нарешті, мовляв, я добувся рятівного берега. Слідом зайшов, обережно і м'яко, природжений дипломат доктор філології Жулинський. За його широку, майже директорську спину ховалася Орися. Ірина все зрозуміла без слів. Вона ковтнула валідол і мовила пророче: «Жулинський! Якщо цей пес залишиться у нас, я назву його на твою честь — Доктором Жульєном…»