Володимир Дрозд - Музей живого письменника, або моя довга дорога в ринок

Мої ж ворота мають ще й історичну цінність, бо — дотичні до літературного процесу. На початку вісімдесятих років надрукував я в обласній газеті статтю «Хто винен?» Ішлося в ній про Стайківський свинокомплекс, що затруїв гноївкою ставок. Трипільський рибколгосп розводив у ставку рибу. Опісля статті рибколгосп подав на свинокомплекс до суду і отримав чималу компенсацію. Повіривши у силу письменницького слова, голова риб-колгоспу мовив до робітників майстерні: «Нашому письменнику для повного його авторитету бракує лише залізних воріт і залізної огорожі». Робітники мовчки згодилися, сподіваючись на добрий могорич, оскільки вважається, що письменники — люди багаті. У наших місцях ще пам'ятають Олександра Корнійчука з його персональною асфальтівкою і персональним катером. Я перерахував до колгоспної каси гроші. Час від часу навідувався до майстерні: то не було металу, то не працювала електрозварка, то начальство підкидало термінові замовлення. Так тяглося понад рік. Сусідські корови звично бродили по моїй садибі. Про мою близькість до народу і відкритість для людей переконливо свідчило декілька гнилих жердин, що відгорожували садибу од вулиці.

І було б так досі, якби не допоміг мені, співцеві розвиненого соціалізму, як писав у привітальній телеграмі Володимир Яворівський, капіталістичний Захід. Доля моїх воріт і загорожі, виявляється, вирішувалася в далекій Америці. Американському професорові Григорію Грабовичу трапився мій роман «Спектакль». Книга, мабуть, сподобалась, бо професор із доповіддю про неї виступав на міжнародному симпозіумі в Італії. З Рима він прилетів до Києва. І тут йому заманулося зустрітися з автором «Спектаклю». Із Спілки мене попередили, що американський професор пан Грабович за день-два відвідає Халеп'я, де творився згаданий ро-

25

ман. Уранці я розповів про скорий приїзд заокеанського гостя своєму сусідові. «Справжній американець?!» — перепитав вражений сусіда і уперше за сімнадцять літ нашого сусідства глянув на мене з неприхованою повагою. Це уже — в крові нашій. Колись мені подзвонила незнайома жінка і сказала таке: «Оце я була в Болгарії, там продається ваша книга. Мене запитують: ви знаєте такого письменника, він — із Києва? А мені соромно признатися, що — не знаю, не чула. А тепер хотіла б щось ваше почитати. Якщо вас читають за кордоном, то, мабуть, ви справді щось цікаве пишете…» «Звичайно, справжній, живий, стопроцентний американець, ще й професор», — підтвердив я сусідові. І поїхав у риб-колгосп, щоб купити свіжої риби. Американці — теж живі люди і хочуть щось смачне поїсти. Зачувши про скорий приїзд американського професора, голова рибколгоспу задумливо мовив: «Бачу, що ваш, Володимире Григоровичу, авторитет виростає до міжнародних масштабів. А це уже — політика, обличчя держави. Без воріт і залізної загорожі сьогодні вам ніяк не можна…» Коли я вертався з рибою додому, сусіда уже підмітав нашу вуличку. (Випадково, дещо згодом, я був свідком, як того ж професора Грабовича очікували в Ірпінському будинку творчості: старанно підмітали усі алейки — американець їде!.. Отже, мої земляки — не виняток). Сусідка поспіхом, ніби заходилося на дощ, знімала з дроту коло своєї хати постійно діючу виставку випраних панталон і підштаників.

За якусь годину примчали вантажівкою робітники з рибколгоспної майстерні і вкопали на межі моєї садиби залізні стовпи. Надвечір з'явилася огорожа. А раненько-вранці, після, як виявилося, безсонної ночі, майстри навішували на стовпи зварені з броненепробивних металевих листів ворота. Сільська Рада розпорядилася терміново побілити паркан вздовж траси і, звісно, на вулиці Яблуневій. Востаннє їх білили, коли відкривали пам'ятник на Букринському плацдармі і через село мав проїхати Володимир Щербицький. Через трасу біля крайніх хат напнули червоне полотнище із закликом і запевненням: «Наша мета — перебудова!» На стіні дитячого садка замаячіло: «Перебудову суспільства починаймо з перебудови власної свідомості», а на воротах тваринницької ферми— «Хай живе інтернаціоналізм!» До сільської лавки завезли ковбаси трьох сортів. Але розпорядилися, щоб

26

до приїзду американця в Халеп'я ковбаси не продавали, лише виставили зразки у вітрині. У мене весь день не зачинялася нова залізна хвіртка, приходили сільські жінки, запитували: «Та коли вже приїде той американський професор?! Ми у черзі за ковбасою стоїмо, але не продають, очікують…» Сусіда виголював косою бур'янець попід парканами і навіть — вздовж Жолудівки, де ніколи, за всі роки радянської влади, не косилося… Це не завадило йому через якусь годину, випивши з професором чарку, зробити офіційну заяву про те, що тільки відсутність наказу Сталіна завадила нам у сорок п'ятому витурити американців з Європи, та й нині, якщо тільки щось, ми готові воювати із світовим імперіалізмом за світле комуністичне майбутнє усього людства. «Коли я тверезий, я такий маленький-маленький, — вибачливо пояснював наступного дня. — А тільки вип'ю — наче лев стаю…» Це теж — у крові нашій.