Володимир Дрозд - Музей живого письменника, або моя довга дорога в ринок

— Владимир Григорьевич, а какая мебель у вас на даче? — запитувала господиня із ввічливості, аби не почувався я чужим у вишуканому товаристві.

— У мене на дачі гарнітур Жулинського! — гордо і значимо відповідав я.

— Ах, какая прелесть, какая прелесть! — жінки переглядалися, бо уперше чули про такий гарнітур. Але хто ж із них міг зізнатися, що не розуміється на гарнітурах? — Как вам удалось его достать? Ведь это же такая редкость в наше время!

— Ой, не питайте, за великим блатом я його роздобув! Особисте розпорядження міністра торгівлі. Я їздив з міністром у одній делегації до Італії. Ну, і познайомився ближче. Міністр за чаркою запитує: чого тобі, Григоровичу, бракує для повного твого щастя? Для повного мого щастя, відповідаю, мені бракує гарнітура Жулинського на дачу. Буде тобі гарнітур Жулинського, пообіцяв міністр. То їх лише три на весь Київ прийшло. Одного узяв Володимир Васильович, другого — не знаю хто, теж десь там, угорі, а третій — мені дістався.

Кажучи усе те, я кам'янів з обличчя, бо Ірина боляче штовхала, вона не любила, коли я кепкував з людей.

— Але довелося у вітальні міняти люстру, до такого гарнітура уже не личила. Тепер у мене на дачі люстра коштує не менше, аніж «Жигулі». Усе дорожчає, що вдієш…

Але ж щодо люстри я нічого не вигадував. Я лише цитував свого колегу, тодішнього класика, який полюбляв, показуючи на люстру у вітальні, похвалятися перед своїми гістьми: «Ото — висять «Жигулі»…» А у мене в Халеп'ї на стелі висіло лише тридцять карбованців. Та й досі висить. І та, за тридцятку придбана в сільській крамниці, люстра цілком личила до гарнітура Жулинського. У сімдесят шостому році, коли я сяк-так, циганським способом, бо допомогли справді цигани з Трипілля, склав стандартний «фінський» будиночок, у Халеп'я завітав Микола Григорович. Дім все ж мав три кімнати і кухоньку, але був порожній, наче клуня навесні. І кишені мої геть спорожніли, все ж будівництво. І в голові мого мудрого кума спалахнула блискуча ідея: «Тобі для повного щастя потрібні меблі? Меблі я тобі привезу, домовляйся за машину». А товариш Миколи Григоровича працював комендантом студентського гуртожитку. У гуртожиткові міняли меблі, старі мали спалити, тоді так робилося. І виписав я на халеп'янській цегельні вантажівку. І поїхав Микола Григорович тою вантажівкою до Києва. По обіді повертається — повен кузов недоламків. Чого там тільки не було — і тахта, і письмові столи, і крісла, і навіть буфетик. І занесли ми усе те багатство обережно, аби не розсипалося, до нашого нового будинку. І розставили по кімнатах. І — зарозкошували. І розкошуємо з тим гарнітуром Жулинського уже п'ятнадцять літ. Думаю, що з ним і життя доживемо, зважаючи на нинішні дефіцити. А якщо Микола Жулинський ще стане міністром, тим меблям взагалі ціни не буде. Бо у будь-якому поважному товаристві я з повним правом можу сказати гордо і значимо: «А мені на дачу — сам державний МІНІСТР Жулинський гарнітур дістав!..»

Що ми — без власного дитинства? Ще великий Лев Толстой писав про значення дитинства письменника для всієї його творчості. Ми, меншенькі, використовували своє босоноге дитинство у хвіст і в гриву, понаписували про нього грубезні томи ліричної прози. Багатьох з нас сентиментальні спогади про село дитинства нашого підгодовували впродовж усіх застійних років. Як на скількох сторінках (чим більше сторінок, тим значніший гонорар) оспівана нашою ліричною прозою жінка, яка місить діжу, або жінка, яка несе на коромислі воду з криниці! Тільки ж героїні і читачки наші, коли настала така можливість, воліли купувати глевкий і черствий хлібець у сільмазі, а не місити діжу, виснажуючись коло неї до сьомого поту. І коли в моєму Петрушиш прокладали водогін, ніхто з селянок не замислився, що тим самим позбавляє шматка хліба творців поетичної прози, а з усіх сил намагалися підключитися до мережі, щоб у саму хату текла водичка. Та й ніхто із київських прозаїків не залишив добровільно міські квартири, не поїхав у рідне село, щоб носити воду з криниці оспіваним-переоспіваним коромислом. Така діалектика життя і літератури. Баба Дуня, яка продала мені сестрину хатку, ще з місяць поносила коромислом воду на свою гору та й упала одного спечного дня на стежці, і ковзнули відра з коромисла, і покотилися по крутосхилу, розбризкуючи криничну воду. Упала і не підвелася…

Я теж віддав босоногому дитинству данину. І в Музеї живого письменника спогади про нього, звісно, займуть чільне місце. Бо такі оповідки розчулюють людей. Як і вічна казочка про Попелюшку, що стала принцесою. Ми всі — сентиментальні. Ми всі прагнемо чуда. А тут чудо не вигадане. Бо, як писав я в романі «Спектакль»: «Та невже це я, зіпершись коліньми в полотняних, фарбованих бузиною штанях на підвіконня, тулюся до заплаканої шибки, як риба під кригою до продухвини?! Що спільного між мною, Ярославом Петрунею, відомим, імпозантним, перспективним і т. д.,і цим зарюмсаним хлопчаком з босими, синіми від холоду ногами? Ні-чо-го. То інший хтось, то не я…» Дитинство Ярослава Петруні — моє дитинство. І той, хто водитиме екскурсію по Музею, може цитувати з роману. Біля моєї єдиної дитячої фотографії. На цій фотографії — я, на руках у сестри Люби, На жаль, давно покійної. Ранньої весни, десь у березні, поховав я сестру Любу, а в травні купив хатину в Халеп'ї. Маленька, метка пташка стрибала коло мене у гіллі бузкового куща, під яким я дописував свій багатостраждальний «Ирій», а мені думалося, що то — душа моєї сестри…