Роман Коваль - Тернистий шлях кубанця Проходи

Вистачало і проблем. Чи не найбільшою виявилася психологічна. «Полонені вважали їх «чужими», «австріяками» і навіть «шпигунами» [31, с. 42, 43]. Але завдяки розумінню психології і вмілому підходу фахівцям-патріотам вдалося викликати до себе довіру. Відтак почався процес перетворення «малоросів», «хохлів», «селян» і «рускіх людєй» в ідейних борців за незалежну Українську державу.

Національно-культурне життя творилося не лише в українізованих, а й у багатонаціональних таборах, у численних робітничих командах, розкиданих по всій Австро-Угорщині та Німеччині. Наприкінці 1915 року з табору у Фрайштадті було вислано до Німеччини для організаційної праці понад тридцять полонених, переважно народних вчителів. Національно-політичні вихователі посилались і до України. Для цього використовувався обмін полоненими-інвалідами між Росією та центральними державами. Від 1916 року сотні «мужів довір'я» виїхали на окуповані німцями Волинь, Берестейщину, Холмщину і Підляшшя. Там вони закладали народні школи, пробуджуючи серед українців національно-соборну свідомість.

Працювали представники СВУ і в старшинському таборі Терезин, де чисельно переважали українці. Та спочатку лише з півсотні бранців відверто називали себе українцями. Навіть після Лютневої революції 1917 року «більшість не хотіла порвати зв'язку з російською демократією, яка ставилась негативно до українського національного пробудження…» [96, с. 200]. Серед полонених українців переважали т. зв. нейтральні, насправді боягузи і хитруни.

Лютнева революція значно пожвавила українське життя в таборах, а до комітету, що почав правити в терезинському таборі замість коменданта Гавронського, увійшли свідомі українці Кедриновський, Костенко й один із братів Калитенків.

Більшість демократично налаштованих офіцерів ухвалила визнати Тимчасовий уряд, звільнивши себе таким чином від присяги на вірність імператорові Миколі II.

Все ж навіть демократично налаштовані офіцери стояли на позиціях неподільності Росії. Коли вони почули в таборі розмови про Україну, то щиро здивувалися й обурилися «претензіями малоросів», яких обвинуватили в невдячності до «великоруського» народу та непошані до російської культури. Співмешканці Проходи, уральські купці брати Куликови кричали: «Ми вас, хахлов, в бараній роґ скрутім! Ми пакажем вам кузькіну мать!»

«Монархісти вже давно дивилися на старшин-українців як на людей пропащих, записавши їх на «чорну дошку», але й демократично налаштовані «рускіє офіцери» з особливою ненавистю виступали на різних зібраннях проти самостійників, чим ще більше підсилювали самостійницькі настрої… Коли Центральна Рада 1-м Універсалом проголосила лише автономію України, в таборах серед українців була проголошена її самостійність» [111, с. 10].

«Співжиття з росіянами стало неможливим» [96, с. 205]. За порадою президії СВУ Василь Прохода з товаришами звернулися до австро-угорського військового міністерства з проханням перевести їх до українізованого табору у Фрайштадті. На це була отримана відповідь, що старшинам перебувати у козацьких таборах не дозволено. Тоді силами СВУ почалася українізація старшинського табору в Йозефові із заміною в ньому офіцерів-росіян на старшин-українців [93, с. 3].

Офіцерський табір у Йозефові містився у великому будинку колишнього військового управління. З австрійських таборів він був найменшим — всього на 120 осіб. Тому й найкраще підходив для українізації.

Ще від 1915 року тут діяв український гурток. Спочатку нелегально — з огляду на ворожість більшості офіцерів. Заправляли в ньому прапорщики Яків Сич, Микола Букшований, Федот Вакуленко і поручник Малевич. Зі старших офіцерів їх підтримували капітан Петро Ґанжа та підполковник Іван Перлик.

На початку червня 1917 року сюди з Терезина прибуло дванадцять старшин-українців, серед яких Василь Прохода і Кость Курило. Після «підкріплення» українці Йозефова вийшли з підпілля. 4 червня в таборі відбулися установчі збори. Обрали раду з п'яти членів: головою гуртка став Петро Андрійович Ґанжа, заступником — прапорщик Дмитро Скаржевський, скарбником — Микола Букшований, бібліотекарем — Яків Сич, писарем — Василь Прохода. Гурток опублікував у «Вістнику СВУ» заклик до всіх старшин-українців писати прохання про переведення у Йозефштадт.

Зі старшинських таборів (Ґарта, Браунау, Терезина, Мархтренка, Моста (Брюкса), Ліберець (Райхенберга), Мюлінга, Кляйн-Мюнхена, Візенбурга) почали прибувати невеликі гурти українців. Друга група терезинців становила вже двадцять осіб. А москалів з табору випроваджували в інші місця.