Роман Коваль - Тернистий шлях кубанця Проходи

«Кобзар» справив на Василя Проходу надзвичайне враження. А твір «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє», написаний Тарасом Шевченком далекого 1845 року, просто приголомшив.

Ці слова збентежили кубанця. І він задумався над сенсом свого життя. Міркував, що має зробити, щоб ожила ота «слава України».

Василь згадав Федора Короля. Стало зрозуміло, що його передбачення були викресані з творів Тараса Шевченка. Тепер надійшла черга Василя Проходи зі свого серця викрешувати українську надію.

Він із захопленням накинувся на українські книги, зокрема на твори Марко Вовчок. Читати українською було важко, але в пам'яті Василя «воскресали забуті українські слова та вирази», а нові легко засвоювались. Національне усвідомлення цілком захопило кубанського українця [96, с. 194].

Офіцерам, що позичали в Курила книги, Василь запропонував створити гурток української літератури. Зголосилося близько двадцяти чоловік. Щоб «не дражнити гусей», дали йому назву «Кружок членов малорусской библиотеки». Виробили статут. Тепер треба було затвердити його у полковника Гавронського — старшого офіцера, який відповідав перед австрійцями за внутрішній лад у таборі.

Полковник щиро здивувався. Прочитавши статут гуртка, запитав невдоволено:

— Скажитє, пажалуста, прапорщік Прохода, што ета за малоруская бібліотєка? Развє сущєствуєт малоруская літєратура? Дажє єслі такавая сущєствуєт, ґдє ви кніґі дастанєтє?

І мусив Василь Прохода розповісти російському інтелігенту (до речі, польського походження) про Тараса Шевченка, Івана Франка, Івана Котляревського, Пантелеймона Куліша, Лесю Українку, Марко Вовчок, Панаса Мирного, Бориса Грінченка, Михайла Коцюбинського та інших українських письменників.

— А книги ми виписали з української книгарні у Відні, — завершив Василь свою розповідь.

— Ах, вот ано што! Ви уже успєлі связаться с австрійцамі! Знаєтє што? Ета пахнєт сєпаратізмом і мазєпінством! Нєужелі нє хватаєт кніґ в руской бібліотєкє, устав каторой я уже утвєрділ. Работайтє в руском драматічєском кружкє, сатруднічайтє с рєдакциєй газєти «На чужбінє». А с вашім радним язиком ви можетє докатіцца до прєдатєльства і папасть на Сахалін… Слихалі а таком островє?

Отож статуту полковник не затвердив, більше того, пообіцяв, що, коли гурток не ліквідується, всіх його учасників занесе на «чорну дошку» і після закінчення війни всім їм доведеться відповідати за порушення дисципліни та присяги.

Василь повернувся до невеликого каземату, де жило шестеро українців на чолі з прапорщиком Кедриновським. Непримиренну позицію до полковника зайняв Кость Курило, тихий, скромний, невисокого зросту чоловік з Полтавщини.

Він походив з родини збіднілих козаків Миргородського повіту. Закінчив реальну школу, навчався в Петербурзькому лісовому інституті, але з третього курсу був звільнений за участь у революційному русі. Після відбуття року військової служби продовжив навчання у Новоолександрійському сільськогосподарському інституті. На початку війни він отримав мобілізаційну повістку. Та за Росію довго не воював, бо швидко потрапив до австрійського полону.

Перебуваючи в таборі, Курило підтримував стосунки з членом президії Союзу визволення України та Загальної української ради Андрієм Жуком, а також із визначним соціал-демократичним діячем Левом Юркевичем, який критикував діяльність СВУ за орієнтацію на Австрію та Німеччину.

Союз визволення України справді намагався, використавши війну проти Росії та підтримку Австро-Угорщини й Німеччини, здобути самостійність України. Більшість членів СВУ становили наддніпрянські соціалісти. Діяли вони надзвичайно активно: у видавничій, культурно-виховній, гуманітарній ділянках, а також на дипломатичному поприщі. Зокрема, величезну допомогу було надано полоненим українцям.

Курило цілком погоджувався з політичною платформою Союзу визволення України і тому невдовзі розірвав стосунки з Юркевичем, засудивши його за національний нігілізм. Саме Курило підняв на кпини полковника Гавронського, поляка за національністю, який мав би із солідарності підтримати українців, але продовжував вірно служити цареві навіть у полоні. Цареві, який гнобив і поляків, і українців.