Михаил Омелянович-Павленко - Спогади командарма (1917-1920)

Для такого розвантаження я мав один законний засіб: використати термінові відпустки на лікування. Правда, регулямін не передбачав масових психічних захорувань, але я числив, що певна моральна підстава для моїх заходів була, отже через місяць по мойому вступі на посаду, по всіх частинах запрацювали лікарські комісії, які, так би мовити, грали в нас ролю резервового кляпану для виходу зайвої пари з парового казана. Звичайно, цей спосіб мав і свою лиху сторону, — неспокійні елементи, розійшовшися по хатах, не могли добре впливати на село, але, з огляду на тактичне значіння міст підчас революційної боротьби, можна було ще годитися з цією шкодою, бо, до того-ж, наше село на той час ще панувало над своїми чуттями; стояло воно добре й економічно. Що-ж до Катеринославщини, то вона увесь 17 рік утримувала у себе зразковий лад і годувала крім себе ще до девяти губерній.

Ця моя робота очевидячки занепокоїла "Совіт" і одного дня у мене в штабі залоги з'явився молодий поручник Попов у ролі звязкового, а фактично з упоноваженнями військового комісара. Своїми політичними поглядами він належав до російських с. р-ів. Це був чоловік пристойний, до тогож й уважав потрібним не порушувати зовнішніх правил військової дисципліни, що на ті часи було вже рідкістю. 3 першого дня я цьому молодому старшині вияснив, що всілякі наміри його зменшити мій авторитет і значіння в гарнізоні лише побільшать безладдя; позитивною-ж його робота, на мою думку, буде тоді, коли він допомагатиме мені піднести значіння старшини поміж масами вояків. Він цілком погодився з моїми гадками, але все намагався висвітлити мою особисту політичну фізіономію. Я йому відповів на це так: "Знаєте що, поручнику, я більший революціонер, ніж ви думаєте, — Я людина, яка шанує другу людину й працю, — до того-ж я Українець". — Те, що я "Українець" зробило на нього вражіння, бо українське питання для російських політиків на той час було ледве чи не найболючішим, — вони відчували вже, що грунт починав хитатися під ними, що Катеринослащина-Запоріжжя не потерпить довго протиприродньої ампутації її від України Тимчасовим Правительством.

Не можу поскаржитися на свого комісара, — дуже він мене не турбував та й штабовці скоро до нього звикли, але, як на гріх, тут трапилася утеча Корнілова на Дін. Ця подія наробила мені великого клопоту.

Старшини з Росіян, — а таких була більшість, — почали явно виявляти свое співчуття Корнілову, а один штабс-капітан навіть виступив і активно. "Совіт" занепокоївся. До мене напливали наглі домагання, аби я зібрав всю старшину залоги на громадське зібрання, щоб вони там публично виявили свою фізіономію. Я зрозумів, що з цього експеріменту нічого доброго не вийде, бо обидві сторони були занадто наелектризовані, а третя — Українці — не були ще подготовлені до перебрання влади у свої руки. Я поставив собі завдання — протягнути конфлікт і тим виграти на часі. Заборонив старшині на три дні з'являтися на вулиці; сам особисто обїхав усі старшинські збори, а, з другої сторони, впливав на комісара, аби він довів Совітові непрактичність його вимог. Утворив певну примирюючу позицію. "Совіт" відмовився від своїх вимог, але зняв питання боєвої підготовки залоги супроти можливих нападів на Катеринославщину з боку Війська Донського, яке мало підримувати генерала Корнілова.

I от, замість першої вимоги, до мене приходить друга — піднести тактичну підготовку залоги; моральну "совіт" лишав за собою. Ось тут і трапився трагікомичний випадок, який варто описати, бо він ніби мокрим рядном впав на гарячі голови совітян, а мені, навпаки, дав нову позицію для продовження наміченої мною програми — утворення провідникам національного руху таких військових частин, які були б здатні не лише для мітінгування, але й для боєвих акцій. Поговорили й умовилися так, що я зберу на учбове поле за Федосієвськими касарнями всі частини моєї залоги, дам певну годину членам "совіту" на "моральну підготовку" салдатів, а після того вже зроблю залозі першу школу.

Ранком, здається о годині 9, виїзжаю в поле до свойого війська, яке в батальонних кольонах цілком по муштровому вишикувалося вже до моєї зустрічі. Артилерія й кіннота творили ліве крило; на крайньому правому крилі бачу невеличку групу — це були заступники "совіту". Вітаємося. Здоровлю частину — відповідають, все йде гаразд.

По обїзді, наказую перешикуватися в каре, обличчям в середину, аби дати змогу заступникам політичного проводу виконати намічений зі мною уступ про моральну підготовку. Сам тим часом помалу обїзжаю частини по задах. Прислухаюся, — до мене долітають окремі вигуки промовців: "Революція в опасності, товаріщі, Корнілов"… "Ми должни встать, как одін человек". 3 періферії долітає відповідь: "Правильно", "так, так"… Ну, — думаю, — все буде гаразд: відїзжаю на бік, комбіную будучий маневр, роблю штабовцям певні вказівки, але раптом чую неспокій в частинах, викрики: — "Долой! Довольно нас мучіть"! Знову наближаюся, — чую ворожі вигуки на адресу промовців, свист… Інформуюся, якийсь студент-Українець лукаво кидає мені кілька слів: "це вони хотять, щоби салдати почали знову муштру, а салдатня й слухати не хоче!". Щоб рятувати становище, "совітяне" хочуть використати престіж військового комісара, але йому також не щастить. Тоді цей останній хоче спертись на престіж "червоного" Генерала Маркса, — просить згоди у зборів надіслати йому, героєві революції, привітну телеграму, з зазначенням у ній обіцянки старанно розпочати боєву підготовку всіх військових частин залоги. Знову неспокій, свист, погрози.