Михаил Омелянович-Павленко: Спогади командарма (1917-1920)

По відкритті зборів, після де-яких питань інформаційного характеру, голова, адв. Шкамарда, уділяє слово мені й ось — на трибуні полковник гвардії (моє призначення генералом через революційні події запізнилося й переведене в життя — при гетьманаті). Я ставлю собі завдання ударом по національному моменту добитися відслонення з боку ріжних угруповань їх позицій: а саме, як далеко вони мають намір іти в національному питанню й якими ресурсами вони диспонують і т. д.

Мою промову, висловлену військовим темпом, зустрінули довго не стихаючі оплески й тим морально апробовано. Лишилася друга частина справи — ресурси. Після мене, по черзі, говорили заступники майже всіх груп і організацій. Була повна однодумність, стверджували, що треба продовжувати діло з новим напруженням. Романченко [4] Маючи на увазі мій легкий докір в малій активності Українців закінчує свою промову висловом: "Нам кинуто рукавичку — ми її підіймаємо."

Цим засіданням між мною, як Начальником Залоги й членами Ради був усталений контакт, який не переривався аж до мого одїзду до Київа. Цей контакт був для мене дуже цінним і ступнево перейшов у дружню, інтимну військово-політичну співпрацю. Я абсолютно не втручався в царину політичну. Моїм змаганням було — дати Губерніяльній Раді до розпорядимости збройний апарат, на який вона могла б, коли буде треба, спертися, в своїм поході до здобуття нових політичних позицій. Часто й вночі зявлялися до мене представники партій від Ради з тою чи иншою інформацією, порадою чи пересторогою. Особливо часто одвідував мене "огнений" С. Р. Мені він надзвичайно подобався, — всяким ускладненням він захоплювався, — видко, що він був з природи спортсмен; під час студіювання обстановки він подавав надзвичайно влучні вказівки, йому я маю завдячувати й більше зрозуміння тодішньої скомплікованої ситуації.

Крім цих національних чинників, мені довелося матиділо й з комісаром Тимчасового Правительства, шт. — капітаном артилерії Лоським, фігуроюмало виразною, який все намагався ще спасти в Губернії престіж Тимчасового Правительства. Нераз відбували ми у нього довгі засідання, які не мали жодного практичного значіння, бо "Совіти", (куди, як філії, входили й наші групи), паралізували всі його заходи, якщо вони не були їм по дорозі, а це останнє траплялося дуже рідко, з огляду на істотне розходження в поглядах на зміст і мету революційного руху.

Мій плян був — зорганізувати хоч невеликі, але дійсні військові частини, які могли б запалитися національною ідеєю і в усіх майбутніх виступах бути точкою опори для наших організацій вільного козацтва, залізничників, поштовиків та инш., які — треба зазначити, — були вже й тоді в стадії доброго розвитку. Я намітив собі низку частин, де була ще можлива організаційна робота й рішив ступнево підсилювати їх відповідними кадрами. Що до инших частин, то я занявся тим, аби зменшити їх вибухову силу, яка була в безпосередній залежности від маси і ступня турботи про задоволення їх чисто біольогічних функцій. Може це цинічно, але це було так. В цій справі я вже й досвід мав.

На початках революції, ранений, перебував я на посаді Начальника студентської старшинської школи. Властиво, це була тимчасова моя командіровка, бо мені тоді вже запропонував Генерал Адамович, що повнив догляд над усіма військовими школами і Генеральним Штабом, обняти Іркутську військову шкільну округу (6 шкіл). Хоч контінгент учнів моєї школи був і високий, проте я кілька разів виладовував піднесену агітаторами атмосферу досить примітивними способами: нпр., передбачаючи якісь бурхливі вбори школи, я дозволяв на той час тим, що бажали, йти до міста на відпустку: від перспективи побачитися зайвий раз із дамою або попасти до дому на смачніший обід, мало хто міг відмовитися. А я бачив тоді збентежені фізіономії панів "головачів"… Вони казали: "На жаль, маси(?!) ще мало підготовлені!"

У перший день революціі мене "качали" студенти, а також і салдати: Що до студентів, тут дійсно були підстави, бо я ніколи не надуживав своєї влади і часто приходив на допомогу студентові-юнкерові, коли жандармерія починала чіплятися до нього за старі, як влучно висловлюються Чехи, "залежітості". Крім того, часто вечорами я заходив до їхньої авдиторії й ми в невимушеній розмові дискутували на теми, які формалістам були й не до вподоби. Річ у тому, що, буваючи час од часу в Петербурзі, я близько зустрічався там з членами Державної Думи, бачив на власні очі, як насувається на Росію політична катастрофа і, в міру моїх сил і такту, підготовляв мою школу до можливих психольогічних стрясень. Повторюю, були певні підстави для того, щоб у перший день революції юнкери школи не кинулися на своїх старшин та не почали їх нищити, як це траплялося по инших містах, а тому відповідало й становище салдатів школи. Тут я трохи зацікавився й навіть запитав одного із них, що цілком "засапався" від стараного "качания" свойого "контр-рево-люційного" Начальника: за що, властиво, він мене дякує? —"А якже, ви ж дивилися, чи у нас цілі чоботи, чи досить соломи в матрацах та чи добра їжа!" — відповів він.