Михаил Омелянович-Павленко: Спогади командарма (1917-1920)

Значно пізніше, підчас мого перебування у Київі, в ролі кандидата на посаду Начальника всіх військових шкіл на Україні, до мене прибула делегація Лейб-Гренадерів, на чолі зі своїм командуючим полком, прохаючи моєї протекції перед Українським Урядом, щоб решту старшини збольшевиченого полка, з регаліями та прапором перепущено на Дон. Моє прохання задоволено й я радий був гренадерам-патріотам своєї батьківщини зробити цю малу послугу. При цій нагоді ми обмінялись спогодами про минуле — і я мав сатисфакцію вислухати вже більше справедливу й безсторонню критику моєї діяльности на чолі цього багатого боєвими традиціями, але знищеного демагогією полку.

Мені не довелося бути довго на фронті; поважні непокої в запіллі висунули на чергу питання про посилення командних кадрів у запіллі командуючими з фронту, отже на Катеринославську Округу, за згодою військового Секретаріяту, висунено мою кандидатуру. Мене особисто вже довший час тягнуло до більш означеної національної, у військовій галузі, праці. Опинитися на Катеринославщині, на дідівщині Запорожців, на чолі Катеринославської Округи, а заразом стати вже безпосередньо до організаційної праці в національному дусі, якраз відповідало моїм тодішнім мріям і через це я радо дав свою згоду.

Коли трійка гренадірських коней несла мене в запілля другої Гвардійської дивізії, я пригадав собі свій приїзд до полку та свою першу візиту до Командуючого Корпусу, генерала Май-Маєвського, цього фаворита революції. На мою доповідь Генералові, що, певно, мені не доведеться довго бути на чолі гренадерів на фронті, бо мені відомо, що генерал Брусілов зняв питання про призначення мене знов на посаду начальника групи військових старшинських шкіл, — цей черевань тяжко відітхнув, трохи посопів, а потім вирік: "Ну, я боюсь, как би етот дебют Вам не вишел боком. — Ви знаєтє, в какоє осіноє гнездо ви попадаєте?" Я відповів, що Командуючий армією, генерал Ерделі та його Начальник штабу, генерал Геруа трохи поінформовані про мою службову карієру та мою попередню службу, — вони вірять, що мені пощастить виконати й цю дразливу місію. Він нічого не сказав, але на його фізіономії я прочитав, що солідної підстави для моєї місії він не бачив.

Два місяці — червень і липень — я перебував у Гренадерів. Багато пережито в обстановці надто скомплікованій, коли, з метою відродження боєздатности військ, політичні провідники кидалися в ріжні боки: то видавали прикази відновлення кари на смерть, то її касували; то підтримували військових командірів, то, навпаки, зміняли їх і тим підривали їх авторитет. В цих обставинах знайти позитивну творчу лінію було не легко; командіри від "как прикажете" звичайно банкротували. При мойому прощальному рапорті, генерал Май-Маєвський примушений був признатися, що "дебют" мій вийшов уже не зовсім погано. Проте зазначу, що з кожною хвилею, як коні мчали мене в глибину запілля, я почував, що якийсь великий тягар спадав із моїх плечей, я почав дихати вільніше й навіть крадькома від гренадера відійшов, став і перехрестився, бо дійсно було з чого тішитися.

Катеринославська залога з деякими запасовими полками, котрі були розташовані в Херсоні та Миколаєві, творила одну спільну військову групу, яка була інтегральною частиною Одеської Військової округи. Тому, як то було зазначено в передмові, одержавши покищо провізоричне призначення на Катеринославщину, я з південно-західнього фронту впрост подався на Херсонщину.

В Одесі, в місці осідку Штабу Одеської Округи, я змушений був зупинитися для одержання відповідних інструкцій від Штабу Округи і, крім того, там-же була й українська централя для Румунського фронту та Одеської військової Округи. Я сподівався одержати від неї так необхідні мені інформаціі, бо підчас перебування на фронті був цілком відтятий; мене особливо цікавив хід національної революції та инші ближчі перспективи. Начальник Штабу, генерал Маркс, який на революційній мові називався "червоним генералом", знав мене особисто по минулій службі в одному Гвард. полку. Поступовець своїми особистими переконаннями, він, одначе, не міг йти сліпо ні за "Румчеродом", [2] Скорочене: Румунсько-Чорноморська Рада у якому "совітські" впливи були яскраво домінуючі, ні за українськими політичними угрупованнями, які помалу, але певно йшли до приєднання Округи до України. Така позиція генерала не задовольняла ні ту, ні другу із впливових уже на той час політичних течій, а через те з кождим місяцем питома вага його, як Начальника Штабу Округи, все зменшувалася; проте, в серпні 1917 року з ним усе ще рахувалися, без його участи не відбувалося жадних зборів. Штаб усе був тим бджільником, куди сходились усі для одержання інструкцій, хоч потрохи, нишком, шукали вже йому заступника. Сотник Вербицький, що був відпоручником Національної Краєвої Ради при Штабі Округи, поінформував мене, що моє призначення сталося під впливом українських кругів, але й сам генерал Маркс, як "старий Волинець" [3] В гвардейських частинах була інституція "старослужащих", що мала завданням стояти на сторожі репутації своїх частин , підтримував мою кандидатуру. Українці мали надію, що мені вдасться українізувати залогу Катеринославщини, і тим покласти певні передумовини для приєднання Катеринославщини до України. Загальні мої вражіння від перебування в Одесі були невеселі. Фактично — повна відсутність влади. Округа переживала добу, так добре відому всім мешканцям великих і малих міст, що знаменувала очікування нової влади — не знали лише, хто буде спадкоємцем Тимчасового Правительства: Українці чи Совіти? На мій погляд, Українці навіть в цьому інтернаціональному місті мали більше виглядів на успіх, але чи пощастить їм утриматися — це було питання. Ставлячи собі на чергу це питання, я відвідав наш Гайдамацький Кіш полковника Сахна-Устимовича, говорив з ним, цікавився всілякими моментами з життя Коша, виявив, що тертя й перешкоди були сильні, що в своїй організаційній праці вони тупцяли на місці; у мене лишилося вражіння, що аби Кіш був уже сформованою частиною, над ним ще треба було багато працювати: бракувало головно досвідченої, звиклої розбиратися в організаційних питаннях старшини.