Федір Пігідо - Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця

Належав наш директор до числа тих небагатьох серед значних партійців простаків, які не гребали бувати у своїх «відповідальних» службовців, а приймати їх у себе та в інтимній бесіді, особливо з нами — своїми ближчими безпартійцями (в товаристві ж партійних був він завжди більш стриманим), покритикувати політику уряду та партії. При всьому тому був це безперечно відданий партії комуніст, але любив отак собі «поліберальнічать». Оскільки його заступник був, як прийнято було в нас казати, «в доску свой», то бесіда була інтимно відверта. Говорили багато про розгубленість партійно–урядової верхівки, про «погані» настрої серед населення, про жахливе дезертирство, про те, що армія не хоче битись із німцями, що такі настрої розповсюджені також серед совєтських офіцерів резерви, про нечувану потугу гітлерівських полчищ. Говорили «строго между намі», що наші армії, які було скупчено біля західнього кордону, розбиті, що тепер намагаються створити заслону по лінії Житомир–Біла Церква–Умань, про умову «дружби» з Німеччиною і наші численні поставки німцям військових матеріялів, які тепер обернено проти нас же. [57]Говорилось про те, що Гітлерові таки вдалося обдурити «наших» і першому напасти, коли ми ще не закінчили приготувань, і т. д.

Прощаючись, директор радив мені не залишатись у місті.

— Їдь до родини в село, там буде краще, ніж у місті. Ти безпартійний, чого тобі боятись? Та й грошей таких, щоб їхати, в тебе немає, я ж знаю твої достатки… В Києві не залишайся: попадешся — вивезуть…

Виїздити на схід я не думав і без цієї поради. В місті «бедлам», робити нічого, і я вирішив їхати до родини в село.

На ранок, доручивши своїм сусідам доглядати мою кімнату й захопивши з собою дещо з продуктів та найпотрібніше з річей, я пішов на пристань, гадаючи, що десь в четвертій годині буду у своїх.

На набережній біля пристаней — сила народу, що намагається кудись від'їхати. Чи підуть пасажирські пароплави — ніхто не знає. На пристань нікого не пускають. Квитків не продають. Підійде до пристані пароплав, постоїть півгодини й відійде на середину Дніпра — стане на якір. Біля вантажних пристаней стоять і вантажаться пароплави, є й якісь люди на них, але що то за люди — невідомо. Весь день проблукав я по набережній, та не тільки не зміг від'їхати, але й довідатись про можливість від'їзду на другий день не міг. Я вирішив іти пішки.

До села Стайки рахують від Києва трохи більше як сімдесят кілометрів. Дорогу я знав добре: останні роки я відвозив родину на дачу і привозив назад вантажною автомашиною. Отже, взявши з собою лише два невеличкі пакунки — зміну білизни та дещо з харчів для родини, — в п'ятій годині ранку я вийшов із дому.

День був сонячний, хороший. На вулицях, не дивлячись на ранній час, людей багато. За містом уже чітко окреслилась основна течія: переважна частина рухалась у напрямку від міста на південь. Все це суне пішки, з більшими чи меншими клунками, часто з дітьми; пішоходів подекуди переганяють підводи, тачанки. Старші йдуть за возами, на возах клунки й діти. Все це — переважно селяни, яких у роках 1929–33–37 викинуло село до міста і які, рятуючись від голоду та переслідувань, покинули свої рідні ниви та бідні, але чепурненькі українські хати. Тепер усе це сунуло назад у село.

Вдень стало дуже жарко, йти було тяжко. Біля хутора Рудики, в сосняку, — криниця. Тут сила люду — підобідують, відпочивають, гомонять. Спинився й я відпочити.

— Дак на село, — каже рудий, висушений до останньої можливої міри дядько, в драних штанах, прив'язаних до ніг мотузками, великих для нього, ґумових калошах. — А забули, як у 32 та 33–му роках гнали нас із міста, [58]коли ми голодні приходили купити хліба, коли ми віддавали добру льняну сорочку чи вовняну спідницю за буханець хліба? Забули, як ганяли нас із хлібної черги — мовляв, «зеленівці», бандити, робити не хочете… «В колхози — робити», а тепер — до села?..

— Е, чоловіче, ми самі тоді ходили до Києва по хліб, — озвалась молодиця, що з десятилітнім хлопчиком і величезним клунком йшла поперед мене. — Виносили все, що було: і спідниці, і рушники, і намиста та хрестики. Батька й матір та двоє дітей поховали в тридцять третьому… А потім кинули все, та ось уже шість років у Києві поневіряємось — чоловік у гавані, а я на поденній. Тепер роботи не стало, їсти нічого, то й їдемо додому — в Жуківці (село біля Трипілля) … Десь мішок картоплі запрацюємо — щоб не вмерти.

— Та я не про вас кажу, а про тих, других, — озвався рудий дядько, — ідіть, ідіть, ми вас нагодуємо… вже недовго чекати…