Федір Пігідо - Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця

Що саме викликало цю безсоромну паніку, не можу сказати. Я був досить далеко від керівної верхівки. Дехто з моїх добрих знайомих та приятелів — членів комуністичної партії (колишніх боротьбістів), які посідали високі становища в совєтському українському уряді й були безпосередньо зв'язані з московською окупаційною верхівкою в Києві, — в 1937–38 рр. були або знищені, або заслані — одні в сибірські хащі, другі — невідомо куди; один сам застрілився, щоб не датися в руки НКВД; дехто з приятелів був «відряджений» (?) десь до Казахстану. [51]Отже, почути щось із перших, так би мовити, джерел про настрої верхівки я не мав змоги. Я міг лише спостерігати, що діється в місті. Загальною думкою людей, з якими доводилось мені говорити, було, що головну ролю у виникненні цієї паніки відіграли, безперечно, самі вищі владарі. Стільки ходило казкових оповідань про неймовірну потугу німецької армії — і саме в партійних колах, — стільки оповідалося в цих доповідях про звірства СС–військ (в газетах про це не писалось, бо «дружба» з Гітлером зобов'язувала все–таки), що це не могло залишитись без певного впливу. Складалося враження, що тут присяжні оратори чи доповідачі, як то кажуть, «передали куті меду». У всякому випадку треба констатувати, що паніка від верхів блискавично передалась до партійних мас і утворила неймовірну плутанину.

Цей тваринний жах, цей безсоромний, хоч ніде і не написаний у наказах і декретах тих днів, лозунґ «спасайся» і «збагачуйся, коли маєш до того нагоду» став отим «осиковим кілком», що його власними руками вбили в свій авторитет совєтські вожді. Ця паніка керівних верхів не могла не знайти відгомону в масах і, справді, — підсиливши ті настрої, що панували в широких колах населення, — вона набрала лише інших форм, а саме: небувало масового дезертирства. [52]Неявка покликаних мобілізацією резервістів набрала масового характеру. Я добре пам'ятаю японсько–російську війну, яка, як відомо, була дуже непопулярна в народі; я не менш добре пам'ятаю першу світову війну. Пробувши три роки на фронті, я добре знаю настрої солдатських мас, але чогось бодай здалека подібного мені не довелося ні спостерігати, ні чути.

Ця паніка, а її заперечити ніхто не посміє — її бачили десятки мільйонів людей в Україні (що робилося тоді в російських областях, я не знаю), виявила низеньку душу «високих» совєтських керівників. Саме тут, в час грізного іспиту, виявилася справжня природа цих всемогутніх владарів. Так веде себе ватага розбишак низького ґатунку, коли посеред бенкету на місці злочину хтось крикне: «поліція!» Кращі бо бандити мають також певну самоповагу й бодай свою, бандитську, «етику».

Мимоволі пригадуються картини, свідком яких мені довелося бути в Німеччині, на захід від Одри (Мускав), в січні–лютому–березні 1945 року. І тут лавою сунув німецький нарід на захід. З тою лише різницею, що той безконечний похід, який мені довелося спостерігати, відбувався кілометрів за 30–40 від фронту, та що вал той складався переважно, або й виключно, з жінок, дітей та старезних дідів. Все це — німецькі селяни, міщани та інтеліґенція, без розбору стану — багаті й бідні — всі одним гуртом. Між ними досить рясно можна було бачити і нашого брата–остарбайтера. [53]Навантажені своїми злиденними пожитками, вони крокували в тій же лявині. Погода в той час була дуже погана — морози, снігові завірюхи. Цей сумний похід посувався зосереджено–мовчки, спокійно, терпеливо чекаючи, коли передні підводи чомусь спиняться. Їхали переважно возами — отими німецькими велетенськими кованими возами, роверами, відомими німецькими ручними та дитячими візочками; їхали кіньми, биками, коровами; бачив я й кілька собачих упряжок, подекуди автотягачі волочили за собою по три–чотири вози. Ось молода німкеня на ровері: спереду, біля руля, кошик із дитиною, ззаду, на баґажнику, — куфер, на ньому друга, старшенька, дитина, в сідлі — мати. Кожних п'ять–шість кілометрів — харчувальні пункти, так звані «Квартірштеллє». Люди заходять погрітись, поїсти гарячої супи, випити кави. Дається всім без розбору; тут же спочивають і харчуються остарбайтери. На дорогу, особливо дітям, дають «бутерброди». Військових не видно — вони за своєю «військовою» роботою на фронті, — лише інколи промчить авто з штабними, мабуть, офіцерами та промаршує рота чи батальйон фольксштурмістів з карабінами та фавст–панцирами на плечах.

Не можу також не відмітити того, що мені довелося спостерігати в днях падіння Німеччини. Коли Гітлер покінчив самогубством, був я в Фрайберзі (на південний захід від Дрездена); в дні ж капітуляції — 7–8 травня — в Авсіґу (Судети). Абсолютний спокій, всі на своїх місцях, всі зайняті дорученою кожному роботою. В «ратгавзах» (маґістратах) чинно працюють, дають одвідувачам довідки, видають харчові картки для втікачів, по місту розвозять продукти, крамарі відважують усе, що вам належить за вашими картками… 7 травня в Авсіґу ми взяли все, що нам належало за одержаними у Фрайберзі місячними харчовими картками. В Фрайберзі ж мені довелося вперше побачити черги. Це мануфактурні, одягові та взуттєві маґазини видавали, очевидно, все, щоб не дісталося росіянам.