Федір Пігідо - Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця

23 чи 24 червня було видано наказ усім громадянам здати радіоприймачі [47]. [48]Кремлівська кліка не довіряла, видно, «найщасливішому», «відданому своїм вождям» народові «квітучої України». Це було тяжким ударом для багатьох людей: часопис дістанеш не завжди, а щоб почути щось про події в світі, треба бігти за кілометр–два до ближчого радіорупора. І головне, ця жорстокість була абсолютно безцільна. По–перше, радіоприймачів навіть у Києві було дуже мало — ледве чи дві–три десятих населення мало приймачі. В менших містах і особливо на селах їх було ще менше. Велике село на півтори–дві тисячі дворів мало, пересічно, один–два приймачі та з десяток так званих детекторних. Приймачів модерних, з короткими хвилями, на яких можна було б чути закордонні передачі, навіть у Києві було буквально одиниці, і то переважно у значніших партійців, та вже зовсім рідко у «фахівців», себто в більш заможної частини совєтської інтеліґенції, та в людей, що мали добрі зв'язки в універмаґах (універсальних маґазинах). Правда, в 1939 році, коли було «простягнуто руку допомоги західнім братам», багато модерних приймачів було звідти вивезено як «трофеї», але ж це знову було в руках партійців та енкаведистів. Найбільше ж поширені приймачі, так звані «С. І.» та «Комсомолець», [49]давали можливість, в умовах Києва, слухати Київ, Москву, рідко Харків та Ленінград. Дуже рідко взимку пізно вночі можна було чути Берлін, Софію. Отже, наказ про здачу приймачів був абсолютно безцільною, ще одною зайвою образою населення. Цей наказ іще раз продемонстрував ту «теплу», «сердечну любов» та «взаємне довір'я», яке, якщо вірити совєтським часописам та ухвалам різних партійних з'їздів та пленумів, існувало між совєтським народом та його «вождями».

24–25 червня виявилась нестача хліба, з'явились кілометрові хлібні черги. В ці ж дні появились перші біженці із «звільнених» недавно західньоукраїнських земель. Втікало, звичайно, не «звільнене» населення, а совєтські урядовці зі своїми родинами, старшини, енкаведисти, якими так рясно було обсаджено «звільнену від капіталістичного ярма» Західню Україну.

Цілковита розгубленість, що межує з панікою, визначається уже з перших днів війни. І це в Києві — столиці УССР (Українська Совєтська Соціялістична Республіка), — який відстоїть від тодішніх кордонів на Сяні десь не менш як за п'ятьсот кілометрів. За тиждень ця паніка охопила всі керівні кола — від урядових верхів до районових, партійних комітетів. Уже в перших днях липня в Києві панує цілковитий хаос. Складається враження, що ворог уже тут, безпосередньо на підступах міста. Все це посилюється найнеймовірнішими чутками, що передаються від одного до другого, в тому числі і партійцями. В тих «найновіших» повідомленнях, що їх переказували довірочно, «на ухо», розповідалось про повітряний десант в Ірпені (24 кілометри від Києва); що на Житомирському шоссе, за Святошином, з'явились німецькі, танки — та інші страхітливі «новини».

Повідомленням московського радіо та совєтських газет ніхто не вірить. Звіти з фронту говорять про численні перемоги, про хоробрість окремих бійців та командирів. Але про справжній стан можна лише догадуватись по тому, що місця, про які згадується в цих повідомленнях, лежать з кожним днем далі та далі на схід від західніх кордонів. Ці зведення штабу фронту дуже нагадували уривок із приписуваного командантові Порт–Артура, генералові Стесселю, повідомлення: [50]«…наші храбриє вайска атходят, увлєкая за собой протівника».

По місту мчать вантажні авта з заходу, з «фронту», доверху переповнені пакунками, куфрами, вузлами, на яких сидять стомлені, перелякані люди. Між цими біженцями досить рясно вкраплені малинові кашкети НКВД–истів та військова уніформа старшин. Це НКВД–исти та совєтські офіцери рятують свої родини та при тому й… себе. Ширяться оповідання, що у звільнених від буржуазного польського ярма землях Західньої України не все гаразд. Ці «невдячні» люди стріляють із вікон, з дахів, із перелісків на своїх «благородних визволителів». Пізніше мені довелося багато чути від самих червоноармійців про «ганебну» поведінку цього «невдячного» народу.

Уже в перших днях липня значніші партійні робітники Києва почали вивозити свої родини на схід, за ними — менші, а там — і дрібнота з районових партійних комітетів потяглася за ними. Отже все, що мало якусь можливість, втікало на схід. Але я мушу оговоритись: «все» — це значить партійні робітники, військові, енкаведисти. Цивільні — себто безпартійні люди, сиділи по своїх мешканнях, чи то пак, по своїх кімнатах (мешкання на дві–три кімнати мали лише партійці, і то тільки значніші; для безпартійних — це було дуже рідке явище). Вони, загадково посміхаючись, заглядали до вікон, не завжди, правда, ризикуючи наближатись до них, щоб часом хто не побачив. Всі турботи цієї безпартійної маси були спрямовані на те, щоб десь щось добути з харчів та якось зберегтись, щоб не бути вивезеними на схід, або не потрапити на копання шанців.