Яков Галчевський-Войнаровский - З воєнного нотатника

Не сумніваюся, що цей твір Якова Гальчевського критикуватимуть звідусіль: українські націоналісти і демократи — за "неповажне" ставлення до їхніх ватажків, євреї та поляки — за критичне ставлення до їхньої ролі в історичній долі українського народу, росіяни — за вороже до них ставлення. Не здивуюсь, коли і з Німеччини долинуть обурені голоси, — хоч до німців Яків Гальчевський ставився з винятковою повагою і симпатією, вважав співпрацю з ними за основу української перспективи. Та нинішнє керівництво Німеччини — під пресією "світової громадськості" — відмежовується від власної історії 1933 — 1945 років, голосно засуджує її, хоч були в ній не тільки чорні смуги, але й світлі. Принаймні такого гуманізму, як німці виявили до поляків, полонених у вересні 1939 року, російські "освободітєлі" не виявляли та й не могли виявити… І мені не все подобається в цій книзі, наприклад, критичне ставлення Якова Гальчевського до Гетьмана України Павла Скоропадського. Не хочеться й вірити в те, що сказано в ній про визначного діяча Національно-визвольних змагань 1917 — 1920-х років Олександра Удовиченка. Неодноразово я робив різні купюри — щоб не дражнити чи то поляків, чи євреїв, чи нас, українців, та потім знову вертав ці фрагменти, розуміючи, що я не суддя, а упорядник, справа якого донести до нащадків, може, і неоднозначні думки героя Національно-визвольної війни Якова Гальчевського. Справді, якби скорочувати все те, що мені чи ще комусь не подобається, то з цінного історичного рукопису лишилися б уривки, які мали б невелику вартість. Тому й вирішив я подавати все як є — без купюр. Мій обов'язок — зберегти цю частку української історії. А читачі нехай роблять висновки — залежно від походження, виховання та політичних поглядів.

Цією унікальною книгою Історичний клуб “Холодний Яр” продовжує серію "Українська воєнна мемуаристика", має заповнити прогалину, точніше величезне провалля, в українській історіографії.

Відомо, що козаки українські віддавна вміли воювати, та не надавали належного значення опису воєн чи збройних конфліктів, в яких брали участь. Тому й історію свою ми нерідко вчили за польськими хроніками, доповідними записками московських урядовців, звітами турецьких послів тощо.

Якби наші воїни залишили, нехай і коротенькі записи, про переможні чи трагічні битви нашого народу, а наступні покоління зберегли їх і донесли до нас, ми жили б своєю минулою історією — читали історичні романи з життя Холмщини чи Кубані, дивилися фільми про походи Івана Сірка та Петра Болбочана, ставили драми про трагічну долю Пилипа Орлика, Симона Петлюри, Миколи Міхновського чи Матвія Григор'єва, називали своїх дітей іменами легендарних українських героїв. Не урвався би тоді зв'язок із попердніми поколіннями. Навпаки, мільйони українців, затамувавши подих, наповнювалися би спільними переживаннями, які мають величезну об'єднуючу силу, — емоціями болю, розпачу, а врешті гордості — за те, що не були наші батьки і діди безмовними рабами, а були лицарями. А отже ніколи б не стали ми народом без пам'яті та честі.

Інші нації (насамперед сусідні), вивчаючи наші хроніки, пізнавали би власну історію у світлі стосунків із нами — чи добросусідських, союзницьких чи недоброзичливих, антагоністичних. А отже інтерес до нашої нації не згаснув би й серед чужинців, бо, читаючи наші хроніки, поляки, німці, росіяни чи кримські татари, дізнавались би про невідомі факти власної історії — коли з радістю, коли з сумом, а, може, і з роздратуванням.

Ці воєнні мемуари незвичайні, адже написані вони видатним українським вояком, подільським отаманом, командувачем повстанськими загонами Правобережної України у 1922 — 1923 роках полковником Армії УНР — Яковом Гальчевським, який після поразки Визвольних змагань, виконуючи волю Симона Петлюри, пішов на службу контрактовим офіцером до Війська польського.

Основний масив спогадів, які лягли в основу цієї книги, стосується блискавичної, вісімнадцятиденної, польсько-німецької війни 1939 року, в якій Яків Войнаровський (Гальчевський) був примушений своїм безпосереднім командиром брати участь на боці Польщі — всупереч договору між українським еміграційним центром і Генеральним штабом Війська польського, згідно з яким використовувати контрактових офіцерів-українців можна лише було у боротьбі проти російських більшовиків.