Яков Галчевський-Войнаровский - З воєнного нотатника

Ветеринар і визначені мною уповноважені члени комісії виявляють характеристичну тенденцію найнижче оцінити прийнятих коней і вози, бо, як кажуть, йде тут про добро для Польщі. Я сам підвищую ціни. Добро Польщі вимагає також відповідного відношення до її горожан.

Коли до столу комісії підходили господарі чи дідичі-німці, то голови оцінщиків автоматично нахилялися до мене і шепотіли: "То шваб, пане майоре, тжеба му забраць вшисткє конє!" [8] "То шваб, панє майоже, тжеба му забраць вшисткє конє!" — "То шваб, пане майоре, треба у нього забрати всіх коней". . Відповідаю моїм інформаторам, що польська держава є спільним добром всіх (її) горожан і тому треба нам бути безінтересовими.

Між іншим, я зауважив, що селяни-поморяни на загал охоче давали для держави вози з кіньми й упряжжю. Але цікаво, що дідичі-поляки, які за дуже малі гроші набули фільварки в 1919–1920 роках від стероризованих німців, були незадоволені. Вони нарікали на комісію, гнівались на мене, що дешево оцінюю їхні руді, покалічені хабети… Свої кращі коні всі залишили в стайнях. Щось шляхта скупа стала. Не ті, мовляв, часи, щоб шляхтич виставив своїм коштом регімент гусарів!

До год. 22.00 я закінчив працю… Був голодний, як і всі члени комісії. Власник "Вапна" не запросив навіть на обід. Я послав солдата, щоб купив у місті для мене й для голодних членів комісії хліба і до хліба. Ввечері я забрав свою скриню і повернувся до штабу полку. Що тут робилось протягом дня, як мундирували резервістів та як їх розділювали, не бачив. Знаю, що в першім дні мобілізації зголосилося не дуже багато резервістів.

Додому повернувся по півночі. Дружина з синком спокійно спали. Домашній спокій напровадив мене на думку, що ситуація не є грізна. Та хоча б яка була, то мене вже ніщо не здивує. Дружина має віру в мене і знає, що у відповідний момент вона з сином буде забезпечена. Зрештою, вона почувалась відважною і опанованою козачкою. Крім того, не літають ще німецькі бомбовики, не гудуть гармати. Тому і я ліг, щоб відпочити по важкому дневі…

Свою скриню з актами і справозданням я віддав до штабу полку. Бачу, що в касарнях далі кипить гарячкова праця: вносять, виносять, бігають, кричать. Придивляюсь до мобілізаційно-евакуаційної картини. Майор Врона вивозить на станційний двірець рештки озброєння, обмундирування, акти і всякий хлам. Потім, виявляється, що для спізнених резервістів бракує одягу, зброї і еквіпунку. Тоді знову для них привозять все необхідне зі станції.

Від самого ранку того дня прибувають потягами із залізничного двірця більші транспорти покликаних резервістів. Їхні чотирирядні колони зустрічає полкова оркестра. Серед них є багато таких, що під впливом надміру індивідуальних переживань потягнув надміру з пляшки, і тепер йде та колишеться, розпихаючи свою чвірку.

Я вже закінчив свою роботу, більше нікому не потрібен, тому маю можливість обсервувати цікавіші явища.

В касарнях далі кипить балаган. Всюде крик, галас, біганина, купи сміття, брудна лайка. На вулицях міста і в касарнях можна здибати повно п'яних стрільців, хоча є виразна заборона виходити до міста. В касарнях підхожу до стрілецької сотні, яка стоїть колом, когось обступивши. Один старшина відповідає на жовнірські запитання.

— Пане поручнику, чи ми направду зможемо побідити німців?

— Немає найменшого сумніву, — відповідає старшина, — протягом трьох тижнів займемо Берлін. Німці є голодні, зле озброєні, зле вишколені. Саме головне, не забувайте, хлопці, що за нами, Польщею, стоять муром найбільші світові потуги — Англія і Франція!

Зустрічаю майора Врону біля штабу полку.

— Ну, що ви думаєте, буде війна, чи ні? — запитує він, вітаючись зі мною.

Відповідаю, що ситуація дуже поважна.

— Мені здається, — говорить II-й заступник командира полку, — що німці в останню хвилину злякаються і зрезигнують зі своїх домагань. Тому було б добре спровокувати війну, а для цього треба було б увійти з одним — двома батальйонами до Прусії…

Виходжу з касарень і йду до себе на помешкання. Довідуюсь, що минулої ночі кілька родин старшин запакували свої речі та виїхали до Варшави. Треба і собі щось думати, щоб вислати дружину з дитиною до її батьків за Люблін — на Холмщину. Прибігає до мене посланець. Це II-й заступник командира полку майор Врона кличе мене і дає наказ моєю комісією прийняти додатково 30 пар коней і стільки ж комплектів доброї парокінної упряжі в селі Недзведзь і околиці. Туди треба їхати 18 км — із комісією. Виїжджаємо тягаровим автом. Процедура та сама, що була вчора. Різниця в часі: прийняття коней і упряжі я розпочав о 20.00 годині, а скінчив о 3.00 рано 26.VIII.