Дмитро Донцов: Рік 1918, Київ

Коли мене память не зраджує, розходилося про письменника Клима Поліщука, що по короткотривалій еміґрації, у Львові, вернув до краю, де хутко був засланий на північ.

Один з знаних тоді демократичних діячів доби Центр. Ради.

Мій контакт з Коваленком був в рамках загальних директив, вироблених що до С. Зем. Соб., партією "хліборобів-демократів".

Д. Багалій — знаний учений дослідник Слобідської України. Маю вражіняя, що з огляду на непевну ситуацію, він не хотів встрявати в ніяку політичну акцію.

Названі тут представники польського громадянства на Україні, можливо, як вправні протибольшевики, готові були іти з Гетьманом, як довго він міцно сидів в сідлі.

Архикнязь Франц-Фердинанд, забитий в Сараєві 1914, австро-угорський престолонаслідник, був, властиво, останнім Габсбурґом старого формату, володар-візіонер. Йому приписували пляни зробити з імперії замісць двоєдиної, триєдину монархію, в якій протиросійсько настроєні західні словяни відігравали б таку ж ролю, як австрійські німці і мадяри, мріяв, як кажуть, зробити з чорно-жовтої монархії ґравитаційний центр, як для полудневих, так і для не російських словян царської Росії. Говорили про його антиросійські пляни що до України. Був архикнязь зненавидженою особою в Сербії і в імперіалістичних кругах російського панславізму. Дещо про ті пляни натякав мені пок. д-р В. Кушнір (здається він раз мав авдієнцію у архикнязя). Кушніра сталим співробітником був я в 1909-14 pp. в його "Ukr. Rundschau", що тоді перемінилося з поміркованого, культурницько-етнографічного "Ruthenische Revue", в Орґан воюючої української політичної думки.

Покликання українського національного кабінету до влади слідом за москвофільською "Запискою" Василенка і тов., і незадовго перед федеративною грамотою Гетьмана, свідчило про початки тої розгублености, що тоді запанувала в найближчім оточенню Гетьмана, яке вже тратило контролю над подіями.

"Похід на Москву"… Мав я тут на увазі намагання білих царських ґенералів включити Україну в свою акцію відбудови "єдиної неділимої" Росії.

Пурішкевіч, "русскій" молдаван, посол до Держ. Думи від Бесарабії, (монархіст, крайній правий, його політичні виступи в Д. Думі носили подекуди оперетковий характер. Тим не менше, мав багато прихильників в рос. монархічнім світі. Пурішкевіч був орґанізатором убійства Распутіна.

В тім хаосі — листопад 1918, — коли німецька влада заняла невтральне становище в громадянській війні на Україні, а добровольці російські не мали ніякого зорґанізованого поліційного апарату для виловлювання ворогів "федерації", вистарчало, щоб уникнути арешту, не попадатися їм на очі і мати деяку вправу в конспірації. Цю вправу я мав з часів, коли був в Р. У. П. і в У. С. Д-ії. Помагала ще, звичайна, в такі часи, неузгідненість акцій між поодинокими орґанами влади. Подібне переходив я в 1940 р. під час короткої горожаніської війни в Букарешті, коли по втечі короля Карла, прийшла до влади вперше "Залізна Ґвардія" (Кодреану), а згодом її усунув ґен. Антонеску: в полуднє я міг бути присутним (з офіційним запрошенням) разом з иншими (представниками чужоземної преси на пресовій конференції премієра, а дома знаходив завізвання Сіґуранци (рум. політична поліція) до такого і такого дня виїхати за границі Румунії. В наслідок доносів декого з моїх "любезних земляків", які перед приходом німців до Румунії доносили на мене як на "небезпечного ґерманофіла", а по приході німців — як на "небезпечного антантофіла". Цею своєю увагою обдаровували мене деякі з моїх земляків майже в кождій країні, куди мене заносило еміґрантське блукання, і де вони взяли патент завідувати українськими справами.

В. Науменко був людиною аполітичною, але як редактор "Кіевскої Старини", активний член „Т-ва Нестора Літописця" і як директор веденої в українськім дусі, з виключно українським учительським персоналом ґімназії у Київі, не мав симпатій у росиян. В 1919 р. замордований большевиками.

В полеміці з своїми противниками у Львові, я, знайшовши в бібліотеці Н. Т. Ш-ка відповідне число "Н. Ради", зацитував у "Вістнику" свою статтю з неї. Це, очевидно, не завадило моїм противникам і дальше плести байку, що я "напав на гетьмана" щойно по упадку режіму.

Е. Коновалець і я сходилися таємно в ті дні, бо я стояв на проскрипційній листі Директорії, як сторонник поваленого гетьманського режіму. Про це пише м. и. в "Свободі" (26. 4. 1952) В. Дорошенко: "Ті, що були при владі за гетьмана, тепер тремтіли за своє життя… І мали підставу боятися, бо як я довідався від своїх приятелів (покійних Б. Матюшенка і Марусі Мартос), серед Директорії й її оточення були екстремісти, що домагалися голів гетьманських "прислужників". Навіть доля Д. Дорошенка була непевна, але що він був душа незлоблива…, то його помилувано. Гірше стояла справа з другим Дмитром Івановичем — Донцовим, що його шиї домагалися ес-ери… Донцову могло бути не з медом". Поміг мені в цій халепі полк. Е. Коновалець.