Дмитро Донцов: Рік 1918, Київ

В тім дусі говорив і Ніковський. Тільки В. Чехівський зізнав, що, на сходинах молоді "одного разу Павлушків приніс з собою літературу", м. и. і ЛНВістник, та що збори "висловлювались в напрямку співчуття думкам Донцова, уявляючи собі, як кращий лад, лад сильної влади в державі''.

Мої ріжниці ідеольоґічні з С. Єфремовим не заважають мені бачити в нім людину надзвичайно шляхетну, ідейну і жертвенну; людину, яка вміла думати і вчитися від подій, що особливо видко з деяких, відчитаних на судовій розправі, витягів з його щоденника (напр., в справі відемського шабашу, влаштованого большевиками й шварцбартистами над трупом замордованого ними С. Петлюри). На розправі С. Єфремов тримався гідно, а саме зорґанізовання СВУ під Совєтами свідчило про перехід С. Єфремова на нові, революційні позиції. (Див. "Спілка Визволення України, стеноґр. звіт судового процесу, т. 1., В-во "Пролетар", 1931).

Листи С. Петлюри до мене, які збереглися, з часів редаґовання ним в Москві "Укр. Жизні", опубліковані в ЛНВістнику. Останній раз я бачив С. Петлюру в 1918 p., по вступі Директорії до Київа. Приятельські відносини, які були між нами перед-тим, а особливо коли ми належали до тої самої партії (У. С. Д.), вже не відновилися.

Міністр Внутр. Справ — Ігор Кістяковський, судівництва — М. Чубинський, син автора гимну "Ще не вмерла Україна", федераліст.

Як відомо, вигнавши росиян з Конґресівки (рос. Польщі), Центральні Держави прокламували відновлення (сателітської) польської держави з Радою Реґенційною як урядом.

Рябовіл, один з чолових вождів самостійницького руху на Кубані, з орієнтацією на Київ. Підступно замордований в 1919 р. денікінцями.

В. Панейко, перед війною редактор "Діла" у Львові. М. и. видав тоді антиросійську книжку "Russiсa", збір статтей німецького проф. Нецеля, польського проф. Здзеховського і — в передруку — моє "Модерне москвофільство". По війні став активним москвофілом, який, разом з проф. Томашівським, як член галицької дипльоматичної місії в Парижі, дуже спричинився до переходу в 1919 р. Української Галицької Армії до ґен. Денікіна, команданта "вооружонних сіл Юґа Росії". Видав брошуру в 1922 р. — "Зєдинені Держави Східної Европи", агресивно-ворожу до ідеї і акції, які мали метою самостійну Україну.

По війні 1914–1918 pp., в європейській пресі і в мемуаристиці, зявилися спогади тайних аґентів Антанти в теренах, що на них стояли війська Центральних Держав. З них, м. и., видко, що акти саботажу на Україні в 1918 p., були доконані аґентами Антанти, Сов. Росії і поляками: самостійно або на спілку.

П. Певний — в 1918 р. редактор "Відродження" в Київі; після 1922 р. редактор "Укр. Ниви" і провідник тої групи українських політиків на Західній Волині, т. зв. В. У. О. (Волинське Укр. Обєднання), яке коляборувало з Варшавським урядом.

Кривошеїн — член рос. партії "ка-детів" і царської Державної Думи, патріот "великої Росії".

Саліковський, редактор, типовий драгоманівець; непорушно вірив в доброзичливість до України російських демократичних партій.

Тишкевич — син ґр. Мих. Тишкевича (здається на імя Станислав), був. посла України при Ватикані і в Парижі, знаного українського патріота. Його листи до мене і спогади видрукував я в львівськім "Вістнику".

Стебницький — "ес-еф", публіцист. Яковлів — учений правник, б. посол України у Відні.

Крім сказаного в инших примітках тут про С. Єфремова, див. видання С. В. У. за кордоном, після 2-ої війни.

В. Леонтович і Славинський були короткий час гетьманськими міністрами, репрезентативні постаті укр. демократичного табору.

Мова йде про наглі зміни в болгарськім уряді в звязку з наступом на Балканах армії ґен. Франше д'Еспре і з заломанням болгарського фронту.

Мих. Кочубей ("Миш-миш") великий земельний власник Лівобережжа, та його брат Мик. Кочубей, такий же землевласник на Правобережу, були чоловими політиками в "Союзі земел. Собственників". Проти них, як проти скрайних сторонників проросійської лінії, підняла бунт опозиція, на чолі з Коваленком, яка потім і взяла гору над "Кочубеями", як тоді взагалі прозивали згаданий Союз. Третій, Вас. Кочубей був дижурним адютантом в гетьманськім палаці.

Оренчук, — довший час був українським консулом в Мюнхені.