Дмитро Донцов - Рік 1918, Київ

Він стояв тоді здалека від гітлерівців і осуджував, як непотрібну, війну 1939 р. Лучило мене з ним його незмінне прихильне відношення до справи політичної незалежности України, і, такеж незмінне анти-російське наставлення. Російську імперію прирівнював до помаранчі, яка лише назовні виглядає як цілість, і зразу ж покажеться зложеною з ріжних сепаратних частин (скибок), як здерти з неї скіру.

Зірвання хреста з київської святині здавна уважалося на Україні за недобрий знак для держави. Коли Батий облягав Печерську Лавру, буря зірвала хрест з Богородицької церкви; ченці і людність з жахом приняли це як заповідженяя загибелі держави.

Д. Дорошенко буїв моїм колєґою, коли я вчився на університеті в Петербурзі (1902–1907). Належали ми до української Студентської Громади разом з В. Яновською (замужем Радзимовською), пізніше професоркою Київського університету, з різбарем М. Гаврилком, братами С. і Ю. Мазуренками, М. Стасюком, О. Назарієвим, Шадлуном, артистом-малярем Ю. Могалевським та ін. Разом з старшими українцями над Невою (О. Лотоцьким, Лаврентієвим, Л. Бичем, пізнішим головою Кубанського Краєвого уряду в 1918), влаштували в осени 1905 p., в актовій салі Університету перше українське політичне віче з жаданням незалежности України. За це віче, як один з промовців, я був арештований і перевезений до Лукянівської тюрми у Києві, де мене мали "пришити" до судового процесу київських Р. У. П.-істів.

Д. Дорошенко належав до партії соц. федералістів, що повстала з радикалів-демократів і з Т. П. У.-істів (Т-во українських поступовців). Був людиною згідливої, мягкої вдачі, завдяки своїй незвичайній памяти уходив серед нас за ходячу енцикльопедію українознавства. Пізніше пристав до гетьманського табору, не перестаючи бути драгоманівцем. Цій обставині, мабуть, треба приписати, що ні один, ні другий в тих таборів, не уважав його за 100-відсоткового "свого". Своїми політичними переконаннями схилявся в бік федералістичної ідеї. Останні роки перед смертю зазнав багато огірчань від деяких земляків в Канаді.

Митрополит Антоній (Храновицький) — росиянин і царофіл.

Дмитро Маркович, з знаної старої родини, новеліст, пізнав я його в 1918 р. вже дуже старого, як українського сенатора, його сина, сенатора польської республики (від Зах. Волині), стрічав у Львові, з внуком припадково запізнався в Англії по 2-ій світовій війні, де він був жокеєм в одного англійського пана.

Про Звенигородське повстання була в ЛНВістнику стаття-спогад отамана Юрка Тютюника (псевдо Юртик). Це була надзвичайно маркантна постать епохи визвольних змагань 1917-22 pp. Пізнав я його у Львові в 1922 p., свіжо по повороті з протибольшевицького рейду 1921 p., куди він ходив з полк. Отмарштейном, Палієм (Сидорянським), Добротворським, та ин. Його спогади, друковані в ЛНВістнику, я пізніше видав окремою книжкою, в "Книгозбірні Вістника" під заголовком "Революційна стихія". Була це молода ще, кремезна людина, середнього зросту, бльондин з голубими, здається, очима, глибоко запалими в великих очних ямах. Робив у Львові вражіння тиґра, щойно замкнутого до клітки. Повітря мирного життя дусило його, незвиклого сидіти безчинно. Все носився з плянами повстанської акції на Україні. В 1923 чи 1924, мабуть, році прийшла несподівана вістка, що "Тютюник перейшов до большевиків". Не знаючи справи, але знаючи Тютюника, я одразу (в "Заграві") поставив здогад, що Тютюнлик не перейшов добровільно, а що його провокаторськи звабили на Україну. Рік, а може більше потім, прочитав я історію схоплення Тютюнника в російсько-монархістичнім еміґрантськім "Возрожденії", де знайшов підтвердження мого здогаду. Під час 2-ої війни, посередно, від осіб, що чули цю історію від українців, які переправляли отамана через Дністер з Бесарабії на Україну, дізнався я про трагічний кінець Ю. Тютюнника. Знесшися з одним, як він думав, з "своїх людей" з України, Тютюнник зважився на переправу. У п. К., в Бесарабії, де він замешкав, була приходяча циганка-служка. Уздрівши отамана, захотіла йому погадати. Погадавши, перестерігала його "не переходити воду, бо недобре його чекає". К-о теж благала циганка не пускати на виправу отамана, бо "згине з вражої руки". Але Тютюнник не дав себе стримати…

Одна версія каже, що його зараз по висадці на українськім березі, оглушили ударом револьвера в голову, а потім дали депешу в Москву — "табак (тютюн) продан". Друга версія каже, що Т-ка оглушили веслом по голові, вже коли він пересів, посередині Дністра, з одного човна на другий. Рік, чи два потім, Т-ка розстріляли.