Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

— А ви? — кивнув Лісовик головою в мій бік.

— Я читав тільки газети, ті, що видаються у Луцьку та Рівному.

— О, цікаво, як же ви сприймали їх?

— Вся та преса, яка насамперед старається вислужницьки вихваляти Гітлера і його армію, для мене є огидною. А що стосується художнього боку, то в Рівному можна відмітити Уласа Самчука, а в Луцьку Ярослава Мову. Але Улас Самчук своїм пером повзає перед «фюрером» райху так само, як і всі інші. Один тільки Я. Мова блищить немов перлина серед сміття.

У ту ж мить Лісовик глянув на Славка, а Славко почервонів і опустив очі як соромлива дівчина. Лісовик підійшов до мене і, взявши під руку, підвів до Славка. Жестом руки вказуючи на Славка, сказав: «Оце і той самий Ярослав Мова». Славко глянув на мене своїми голубими і невимовно милими очима і, потискаючи мені руку, подякував за визнання.

Від того часу я подружив із Славком так, як ще ніколи з ніким не дружив. Ось уже 27 років минуло від того часу, але я, як і до того, так і після того, не зустрічав на своєму життєвому шляху такої людини як Ярослав Гарасименко. Мова — був його літературний псевдонім. Бог обдарував Славка красою тіла, божественними очима, скромністю, безграничною добротою, хорошим голосом, великим ораторським даром. Його поезія пахла всіма пахощами весни і одночасно розкривала зло і закликала до нещадної безстрашної боротьби з ним. Його публіцистика з вийнятковою легкістю без емоційної уїдливости разила супротивника своїми чеснотами. Славко був для мене втіленням фізичної і духовної краси і досконалости. Його любили всі, а зокрема дівчата. Я просто сяяв щастям, що пощастило мені зустріти таку чудову людину. Славко був поет найвищого рівня, не тільки у поезії, але й у щоденному житті і всіх своїх починах. Між щоденним життям і всіма стосунками з людьми та творчістю у Славка не було найменшого роздвоєння. Це була людина вийнятково цілісна, немов би зумисно створена Богом як зразок того, якими саме повинні бути люди.

Лекції Лісовика, сповнені духом фанатизму і повторень, з кожним днем ставали нуднішими і сухішими. Лісовик насправді був Луцик Андрій. Він мав закінчену малу духовну семінарію у Львові. Старий член УВО. [2] [2] Українська Військова Організація. В минулому працював у СБ. [3] [3] СБ — Служба Безпеки. Він відштовхував від себе своїм самозадоволенням і штучним сміхом, що ввійшов у звичку. Цим сміхом він відзначав захоплення самим собою. Цю рису його швидко схоплювали присутні і мовчки відвертались від нього, а окремими словами, які він любив повторювати безліч разів, стиха підбивали його. До Макара ставились з повагою, але не захоплювалися ним. Раніше Макар був директором неповної середньої школи у селі Пізне Острозького району.

Слухати кожного дня по шість годин було важко. Лісовик читав свої лекції дуже нудно і це виснажливо втомлювало людей. Макара також слухали лише з поваги. Одного тільки Славка завжди слухали з великим захопленням. Його лекції були для нас новими і дуже цікавими, а виклад — неповторно чудовим.

Після лекцій на літературних вечорах і вільних бесідах Лісовик ніколи не давав можливости своїм інструкторам виступити з чимось своїм. Він завжди, сяючи від захоплення самим собою, читав нам «Літературно-Науковий Вісник» таким тоном, немов би це він його написав. 3 найбільшою увагою ми слухали «Вальдшнепи» Хвильового, надруковані у тому ж таки «Вісникові». На мене «Вальдшнепи» зробили величезне враження. У мене також була своя Аглая, що відвернула мене від комунізму і повернула до націоналізму. Ні — ні, це не так! Моя Аглая лише навчила мене спостерігати і проникливіше дивитися на життя і людей, вона тільки зняла з моїх очей пелену фанатизму, а про решту — переконало мене саме життя — думав я собі. Але чи справді націоналізм є виходом із цієї облудної ситуації? Звичайно, стверджував я сам собі, — коли б Організація Українських Націоналістів складалася тільки з таких як Славко, то без сумніву це був би єдиний вихід. Але ж, на превеликий жаль, у цій організації, мабуть, є багато і таких як Лісовик, а може ще й гірших. Люди закохані самі у себе, жадібні влади швидше пролазять до керми ніж скромні і хороші, так як Славко. Мабуть ніколи не було і немає такої ідеї, такої доктрини, яку б не могли забруднити люди, прийшовши туди із своїми нечистотами. Не доктрини, не ідеї, а живі люди вирішують усе. Системи мабуть, тільки або сприяють злу або гальмують його. Але чи може боротися зі злом тоталітарна система? А ОУН же і є носієм тоталітарної системи і тут на вишколі її фірмує якраз Луцик Андрій, а не Гарасименко Ярослав.