Юрій Горліс-Горський - Отаман Хмара. З таємниць ГПУ

Сусід поклав йому на плече руку.

— Даю слово, що як зможу і треба буде — то зроблю це. Але, друже, я сам на дорозі до гаражу… Бачиш — Галіцкій навіть не в’язався балакати при мені з тобою про ту «умову»… Він певний, що я вже з цих стін — живим не вийду…

Рано Хмару перевели назад до пятої камери. Того самого дня «фільонки» у всіх дверях були ззовні перебиті навхрест смугами заліза. До вирізок були прибиті полічки, на які після першої вночі, як гасла електрика, — ставили госові лямпи.

В перші дні листопада 1924 року, велика заля Народного Дому на Замості — переповнена.

Переважають «делегації» селян викликані на суд Хмари з повітів, в котрих він оперував. Судить надзвичайна сесія губсуду. Головує жид Міхайлов, який добре володіє українською мовою. (До революції їздив з візком по селах…) Праворуч від нього нач. ГПУ, жид Ліплевскій. По другім боці Нач Особого Отдела — латиш Петерс. «Іменем української соціалістичної радянської республіки…»

На лаві підсудних Хмара, Яблонівський, Іванів та п’ять селянських хлопців.

Хмара згорблений, постарілий, посивілий, — сидить втопивши погляд в підлозі. Машинально відповідає на запити суддів. Апатично слухає, як відповідають товариші, теж «оброблені» в ГПУ.

— Громадянин Харченко! Що спонукало вас перейти кордон і добровільно віддатися в руки ГПУ?

Хмара здригнувся й важко піднявся, двигаючи на собі тягар хвилини.

— Я… переконався, що йшов неправдивим шляхом… Приймаючи участь в національній боротьбі під жовто-блакитним прапором, я думав, що борюся за добро українського народу… За кордоном я побачив, що то було самообдурення. Що я був лише слугою закордонної буржуазії, яка хоче окупувати Україну, щоби знущатися над українським працюючим народом. Я зрозумів, що закордонні капіталісти давали нам зброю та гроші лише на те, щоби нашими руками відібрати собі на Україні фабрики і землю, які український робітник та селянин видер їм під час революції.

Я побачив, що жовто-блакитним прапором гаслами самостійности України, лише прикриваються наші ж таки поміщики й багатії, щоби досягнути своєї ціли: за допомогою закордонних багнетів — повернути Україні старі порядки. Одягнути важке ярмо на українського робітника і селянина.

Перед тим, як зголосився до ГПУ, я побував в різних місцевостях України. Приглядався й прислухався… Я переконався, що радянська влада на Україні — є правдива влада українських трудящих мас. Що лише в ній наш рятунок та надія на світле майбутнє.

Я зрозумів, що організовуючи повстання, підбурюючи несвідомих селян на боротьбу зі своєю владою, я робив важкий злочин проти свого народу. Що я цим штовхав село на злочинний і шкідливий для нього ж самого шлях.

Мене мучило сумління… І я рішив віддатися в руки робітничо-селянської влади та принести їй своє покаяння…

Серед селян почувся глухий шепіт, моргання носами.

Отаман важко сів на лавку.

Як вбивника тягне подивитися на лице своєї жертви, так Хмару непереможно тягнуло глянути на обличчя селян.

Не переміг себе і повів поглядом по залі. Один із селян поспішно обернувся на стільці, ніби розглядаючись за кимось позад себе. Хмарі стало гірко. Цеж — Василь… Два тижні переховува його в своїй клуні. Годував, довідувався про червоних… Тепер відвернувся… Боїться, щоби не видав його…

Обличчя селян були понурі, задумані, деякі ворожі… Але — що це?.. Де він бачив того діда?.. Чому старий, зустрівшись з ним поглядом, сумно, якось докірливо захитав сивою головою?.. Відвернув погляд від залі. Мозок гарячково запрацював пірнувши в минуле…

З поміж сіл, лісів, піль, боїв, — виринув невеликий садок і закружляв круг себе образами. Бій під Війтовцями… Падає з коня прошитий ворожою кульою один з кращих козаків Хмариного загону…

Хата в селі… Спалена «ударною групою» Чека — накрита будь як…

В хаті на лаві лежить вбитий юнак… В садку, на ослоні під старою грушкою, сидить старий батько й сумно хитає сивою головою… Сльози тихо збігають по зморщеному лиці…

— Останній… Єдина надія на старість… Одного австріяки на Стрипі забили… Другий в українському війську під Київом загинув… Тепер цей…останній…

Тепло пригортає Хмара до себе старого…

— Не плачте батьку…знаю — тяжко вам… Та за велике, святе діло віддали своє життя ваші сини… За волю Батьківщини… За долю свого села… Самі бачите, що робить в селах ворог… Не буде Україна щасливою, поки не переможемо його… Не можна цього досягнути без жертв… Кращі сини свого народу взялися за зброю… Не зложимо її, поки не станемо господарями у власній хаті… Вся Україна буде шанувати і благословляти тих, що полягли й поляжуть ще в боротьбі…