Юрій Горліс-Горський - Отаман Хмара. З таємниць ГПУ

— Алеж, товариш комендант! Яж виразно чув! Зпочатку, як стукнуло — я сам думав, що причулося, то коли я крикнув — то виразно чув, як щось побігло і стукнуло дверима…

— Ну, та який же чорт міг бігати й стукати, коли всі камери замкнуті, в’язні сплять?! — Дурня строїш! Будеш нанюхувати кокаїном — то скоро почнеш, як Рубцов — до власної тіні на стіни стріляти…

— Та я сьогодня не нюхав зовсім!.. Чорт його зрештою знає — може і причулося…

Червоноармійці глузливо засміялися.

Глянувши на сходи, Арбузов ляпнув себе по чолі.

— Я вжк знаю, що це могло бути! Це котрась зі шмаркачок Дігтярьових під вирізку до батька бігала. У них камера на колодку не замкнута — могла просунути в вирізку руку й відтягти чим небудь засув. Ідем на гору.

Як підійшли до жіночої камери № 2, - Арбузов сплеснув долонями.

— Так і є. засув відсунутий…

Коли світло ліхтариків освітило камеру, чекісти остов буріли побачивши під стіною Хмару.

Багнети і револьвери наблизилися до грудей.

— Руки до гори! — Бандит!

Розлягся зляканий крик жінок.

Мовчки підняв руки.

— Маршеруй униз!

Поки всі сходили по сходах, Арбузов побіг вперед і присвітивши оглянув двері п’ятої камери.

Вдарив ногою в одну фільонку. В порядку. Коли вдарив в другу — вона з тріскотом вилетіла до середини.

Побіг на зустріч.

— Давай його поки що у восьму.

Коли розхристаного Хмару впхнули до восьмої камери, дозорець з нервовим сміхом погрозив йому револьвером.

— Я тобі, бандит, покажу як тікати! Все рівно я тебе «шльопну», та так постараюся, що ще годину мучитися будеш!..

Через хвилину повернувся, забив ручкою револьвера цвяха коло дверей і повісивши гасову лямпу пішов.

Хмара важко опустився на тапчан поруч сидівшого в восьмій камері в’язня [6] Той в’язень — був автор цих рядків. . Якийсь час сидів мовчки з низько похиленою головою, потім підняв запалений погляд на сусіда.

— Ну, тепер — покришка. Єдина надія була на цю втечу… Як би було вдалося — ми б оце з вами були вже десь за Калічом…

Той підвівся на ліктеві.

— Я нічого не розумію… Як ви опинилися на горі — коли камера замкнута? Мені було чути все…

Хмара сумно усміхнувся й махнув рукою.

— Може маєте закурити?

Затягнувшись потерухою з махорки, нервово став шепотом оповідати подробиці втечі.

Зробивши другого папіроса з недокурків, які сусід позбирав під тапчаном, — оповів подробиці свого арешту й згорнув в п’ястук розкудовчене волося.

— Боже! Як я мріяв про цю втечу і все пропало…

— Не падайте духом Семен Васильович! Як вас залишать у моїй камері — у двох щось придумаємо…

Стукнули двері з ганку. Арбузов відімкнув камеру і впустив до неї Галіцкого.

На порозі станув дозорець та два червоноармійці з наладнованими рушницями.

Начкро, усміхаючись своєю приємною, ласкавою посмішкою, тримаючи в кишені револьвер, — наблизився до тапчана.

— Що, вовкові до лісу захотілося?..

Хмара не змінюючи пози, потиснув плечима.

— Жити кожному хочеться…

— А чому ви думаєте, що ми вас вб’єм? Ми ж з вами здається умовилися… Як що ви додержите слова — ми з свого боку додержимо… Не розстріляли ж ми на таких самих умовах Тютюнника, Савінкова, — чому б мали вас обдурити? Краще обдумайте те, про що ми з вами балакали. Втекти все рівно не вдасться.

Галіцкій перевів погляд на другого в’язня.

— Ну, товариш Горський, як здоровлячко?..

— Дякую… Як ваше?..

Начкро привітливо усміхнувшись обом, пішов з камери.

На порозі обернувся і ще раз глянув на обох.

— Арбузов! Ти цих вовків розведи. В двох вони скоро тебе за горлянку візьмуть…

— Слухаю товариш начальник. Тільки коваль діру в дверях заб’є.

Коли відійшли від дверей, сусід торкнув за руку задуманого Хмару.

— Про яку це він умову згадував?

Хмара зідхнув і тихо став оповідати про свої розмови з чекістами на допитах, про пережите в камері та гаражі… Скінчивши — хруснув пальцями.

— Ніколи я смерти не боявся, але так не хочеться вмирати цією огидною, баранячою смертю зі зв’язаними руками. І коли вони починають мене «обробляти», то не я, а та тварина в мені, яка хоче жити — тягне душу до того, щоби згодитися. Снуються мрії про те, що я ще придамся батьківщині… Кровю ворожою змию ту пляму, яку накладу на себе на тому суді.

Якийсь час помовчав.

— Коли ж загину, як будеш живий, — передай колись привіт товаришам, всім хто боровся і хто ще буде боротися… Най колись у Вільній Батьківщині й мене спімнуть не злим словом…