Єжи Фіцовський - Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]

У космогонії Шульца неназваний Дрогобич — колиска міфу — повсюдно присутній, а «спільнотою віруючих» є спільнота творчої уяви, яка закляттям власного ритуалу добуває образ світу із тих же понадплемінних джерел. «Бо під тим столом, який нас розділяє — чи ж не тримаємось ми всі таємно за руки?» [ Книга ; 109]. Адже не сама Біблія є тут празразком чи праджерелом. Ним є міфородна, безіменна, позачасова духовна вітчизна усякого мистецтва й релігії — короткий курс перевірених дитинством архетипів: Шульцівський «Автентик», у порівнянні з яким Біблія є «тисячною копією», однією з його конспектів.

Глухомань перенесена в універсальний масштаб і піднесена до його височини. Треба отож було міфологічним інстинктом оминути ті категорії шифрів, ритуальних діалектів, які могли б скаламутити своїм окремим каноном, замкненим у шаблоні конкретного обряду, засвоювану всіма мову Шульцівського міфу. Саме Шульцівська весна — великий міф і велика метафора — «росте на історіях», є обновителькою одвічних міфів, то вона має біля своїх витоків «великі інкубатори історій», «млисті курильні фабул і казок», її зелень, як і щороку, «буде ще раз їх читати, як нові, і слебезувати від початку, і від цієї зелені історії відмолодяться і почнуться ще раз, мовби вони ніколи й не відбувалися» [ Весна ; 155,156]. В тому сенсі — і лише в тому — «весняному» й Шульцівському — творчість завше є відтворюванням.

Таким чином, міф стає наче приписаним законам природи, а властива йому поворотна тенденція, повторюваність у щоразу інших втіленнях, починає ототожнюватись із циклічністю пір року. В релігійних системах проявляється постійне прагнення до архетипу; їхній загальний вираз, — що підкреслює Еліаде, — попри відмінності складових елементів, прагне до відтворення першоджерела, себто — «прасхеми», як сам Шульц окреслив було це поняття. Космічні міфи й усе ритуальне життя, як сформулював згаданий вище дослідник історії релігії, стали екзистенційним досвідом архаїчної людини. Додаймо: і дитини, яка індивідуально відтворює ту архаїчність.

Ті одвічні духовні тенденції людства лежать в основі Шульцівських конструкцій. Він не хоче їх, повторюємо, звужувати до етнічних, регіональних зон, до міфологічних посилань, настільки ж герметичних для «іновірців», як неможливою для перекладу буває мовна ідіома, закорінена в локальній специфіці. Навіть якщо Шульцівський міф виростає, — а саме так і діється, — із найрідніших шарів приватності, він однаково завше має універсалізовані риси, його родовід є спільним для загальних міфів, а дитинство людини споріднюється й ототожнюється в ньому з дитинством людства.

Практикований сповідний культ, відображення якого ми знаходимо в Першій Весні , не може бути матеріалом для Шульцівської міфологізації, хоча творить вона за його образом і подобою. Хіба, щоб обернула вона йому дволично вектори значень, підсунула новий міфічний сенс, словом — відкрила його не помічений через відправу «лівий бік». Можна б сказати, що Шульцівський міф виконує своєрідну «місіонерську» роль, навертаючи терени звичайності на свою перетворюючу віру. У цьому сенсі Шульцівська дійсність є лише гадано світською. Далебі є дійсністю сакральною, об'єктом і суб'єктом культу, де жах і осяяння стають настільки близькими одне до одного, що збігаються. Домішка всюдисущої іронії та скептицизму є сучасним відповідником сумніву, класичного змагання з божеством, яке підтверджує його присутність.

Немає жодних підстав, аби Шульцівські «історії» трактувати як зашифровані репліки біблійних фабул. Зрештою, це неминуче призвело б до не можливої для перевірки довільності інтерпретації. Спорідненість полягає в чомусь зовсім іншому і є глибшою: вона стосуються морфології міфу, його «способу побутування», а не фабулярних перипетій і зразків.

Утім, дослідник творчості Шульца Артур Сандауер чинить таку спробу, в якій міфологія твору перемішана з інтерпретаційною міфоманією. У своїй післямові до видання Шульца 1978 року він пише: «Буває, що міфічна алюзія не виринає на поверхню, а тільки дається взнаки у настрої. Звідки, скажімо, атмосфера жаху, яку породжує — відкриваючи [?] Шульцівську творчість — Серпень ? Чи ж то йшлося лише про спеку? Оповідання містить незрозумілі міфологічні сугестії, які ми спробуємо прояснити». Оповідання починається звісткою про виїзд батька «на води». Син залишається з матір'ю, і вона виводить його з дому, вибравшись із візитом до родини вуйка. Критик фіксує речення про зустрінуті в сонячну днину обличчя перехожих, викривлені від сліпучого світла «гримасою вару», приписуючи їм начебто готовність «до оргії», тоді як то лише міфологізована Шульцівська інтерпретація виразу обличчя позолочених і засліплених сонцем, яка надає гримасі вигляду маски вірних солярного культу. Нагромаджуючи екземпліфікації своєї тези, критик вказує на сексуально-оргіастичну сцену з божевільною Тлуєю, звертає увагу на тітку Агату, символ невгамовної плодючості, на кузена Еміля, який для посилення збудження показує оповідачеві серію порнографічних світлин — даремно. Критик висновує: «Шульц, іншими словами, оповідає в Серпні , як його сексуально освічено, як увігнано в комплекс, якому судилося обтяжити йому життя. Тепер ми вже розуміємо, навіщо знадобилася згадка у вступі про батька. «Виїжджаючи на води, зоставив він — наче Авраам, який допустив до жертви Ісаака, — сина на поталу елементарних сил, яким він не подужає протистояти». Тут ми маємо «доказ» цілковито довільної асоціації. В доказовому матеріалі лише епізод із кузинкою Луцією та деякі інші деталі оповідання годі, на думку критика, підтягнути до запропонованої тези, «в цій конструкції вони не поміщаються».