Єжи Фіцовський - Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]

Серпень яко жертва Ісаакова!.. Сугеровані тут аналогії, спорідненість є цілковито непомітною, спроба екземпліфікації виявляється безсилою. Це справляє враження радше своєрідної екзегетичної іграшки, ніж посутньої спроби віднайти біблійний троп.

Спробуймо, отож, забавитися й ми. З подібним неуспіхом, хоча й із численнішими удаваннями правдоподібності можна було пошукати генеалогії Серпня серед інших міфологічних сюжетів, дійти висновку, в якому й кузинка Луція поміститься…

Батько з Цинамонових крамниць є патроном дитинства оповідача і його чародійств, коли «той предивний муж захищав пропащу справу поезії» [ Манекени ; 39]. Разом із його від'їздом на води в житті сина починається новий етап, час, у якого вже не стоїть на сторожі Маг дитинства: період перших втаємничень у сферу статі, нова стадія, сповнена спокус і внутрішніх спротивів, одразу ж після виходу із зачарованого кола дитячої уяви, перші зустрічі з таємницями сексу. У гіперболізованих міфологізацією версіях з'являються його уособлення в постаті оргіастичних вибухів хіті божевільної Тлуї, в порнографії кузена Еміля, в агресивній плодючості тітки Агати, ба навіть у рум'янцях юної Луції, які зраджують її менструальні секрети. Оповідач, вигнаний враз із дитинства, постає перед лицем спокус нововідкритого світу.

Приміряймо це до Біблії, навіть не відбираючи імен Шульцівським персонажам — батькові Якубові та синові Юзефові. Сягнемо спершу до розділу XXXVII Книги Буття:

«А Ізраїль (= Якуб) любив Йосипа над усіх синів своїх, бо він був у нього сином старости. І він справив йому квітчасте вбрання». «І сказав він до нього: «Піди-но, побач стан братів твоїх […] І він послав його з долини Хеврону, і той прибув до Сахему» [1 М. 37: 3,14].

Рисунок олівцем, 20-і роки

А ось фрагмент із розділу XXXIX:

«А Йосип був відведений до Єгипту. І купив його Потіфар […]» «І схопила вона [жінка Потіфарова] його за одежу його, кажучи: «Лягай же зо мною!» А він позоставив свою одежу в її руці, та й утік, і вибіг надвір» [1 М. 39:1,12].

Ми знаходимо тут усі елементи: розставання Йосифа з батьком Яковом, який кохає пізно народженого сина та обдаровує багатобарвністю; об'явлення статі, спокусу, невдалу сексуальну ініціацію…

На підставі настільки довільних асоціацій можна було б шукати першоджерела Вулиці Крокодила у Содомі й Гоморрі, трактувати Птахи як символічну трансформацію сюжетів Книги Виходу , а Віхолу асоціювати із потопом.

Відбиття архетипів у творчості Шульца засноване на чомусь зовсім іншому, воно зазвичай не має рис вторинності уявлень. Міфологізація — тобто sui generis сакралізація — дійсності відбувається в інших вимірах, керується іншими, не наслідувальними законами, про що вже йшлося.

Відмова Шульца від уривку Першої Весни , уривку, який либонь постав іще в період праісторії його зрілого письменства, мала за причину, як можна здогадуватися, в числі іншого, його надто однозначне віднесення до Біблії та традиційного церемоніалу. Це не означає, що поетична багатозначність Шульцівської візії уповноважувала до накинення їй не існуючих мотивів і алюзій, навіть із тим застереженням, якого ужив Сандауер, що та, на його думку, з Біблії родом конструкція «постала цілком несвідомо». Адже авторська несвідомість Шульца супроводжувалась абсолютною відсутністю Сандауерівської конструкції в оповіданні Серпень .

Є на сторінках Весни кілька речень повчання і перестороги, які наче домагаються, щоб їх закарбувати в пам'яті:

«Треба певної кмітливості, певної відваги серця, певного польоту, щоб знайти мотив, той вогнистий слід, ту блискавицю, що пробігає сторінками книги. Одної речі треба остерігатися в цих справах: тісної дріб'язковості, педантичності, тупої дослівності. Всі речі пов'язані, всі нитки ведуть до одного клубка. Чи зауважили ви, що між рядками певних книжок пролітають юрмно ластівки, цілі співомовки тремтливих шпичастих ластівок? Слід читати з лету тих птахів…» [ Весна ; 161].

Про забобонний Шульців знак Хатинки, яким він замовляв відчуття загрози, про те пластичне й магічне закляття я вже писав у Регіонах великої єресі таке: «Він був по-своєму забобонним і намагався замовляти паралізуюче його відчуття загрози. Головним методом такого замовляння була для нього творчість. На щодень він мав іще один метод, в ірраціональну дієвість якого вірив. То був знак хатинки: прямокутник зі стіжком даху і пагоном комина — як на простенькому дитячому малюнку. Він малював його пальцем на стіні, в повітрі, на столі — олівцем на шматку паперу. Цим по-інфантильному забобонним магічним жестом він повертав собі затишок, затьмарений наступаючими на нього подмухами чужості».