Єжи Фіцовський - Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]

Так росла та чужа й тверда весняна ніч у глибіні своїй від кар і моровиць, і серед реготу її зірок розмножувалися жаби, змії і хробацтво всіляке на росяних розмаях, і роїлося на всьому просторі від таємного діяння, а в осерді її отверзалася темрява лабіринтами покоїв, червоних комор, мальованих шухляд, у яких ґвалтовно вмирали первородні, а двері грюкали за лементом батьків.

А коли святочний тиждень минав, той багатоповерховий театр Пасхи засували назад у байдужу стіну тижнів, яка розгладжувалася, і вулиці знову бігли порожньо, і забувалося про весну, якої все ще й далі не було».

Інший клімат і міфологічне тло цього уривку, мабуть, стали вирішальними для вилучення його з Весни . Пасхальна аура, юдаїстично-біблійні обрядові реквізити не пасували до цілості твору, в якому цей уривок був, напевне, одним із зачинів, урешті відкинутим. Адже, попри приписувану Шульцові «біблійну» уяву (хоча з певністю визначення «поганська» було би влучнішим), загалом у нього відсутні інші безпосередні транспозиції біблійних сюжетів, хіба лише яскраво гротескні, далекі від серйозності процитованого уривку Першої Весни . Ті безпосередні натяки й посилання є наче «звироднілими» варіантами прасхем, присмаченим гротеском конфліктом sacrum і profatium . То не вторування, не слідування зразкам, а радше передражнювання біблійного прасюжету.

Ось приклади:

«Батько уклав мене на плащі, розпростертому на землі. Із заплющеними очима я бачив, як сонце, місяць і одинадцять зірок уставилися в параді на небі, дефілюючи передо мною. — Браво, Йосифе! — закричав батько і схвально плеснув у долоні. То був очевидний плагіат, вчинений щодо іншого Йосифа, застосований до абсолютно інших обставин. Ніхто не робив мені з цього приводу закиду. Мій батько Яків кивав головою і цмокав язиком, а пан фотограф розставив свою триногу на піску, розсунув міх апарату, як гармонію, і ввесь занурився у зборки чорного сукна: він фотографував те особливе явище, той лискучий гороскоп на небі, в той час як я, з головою, що пливла у блиску, лежав, осяяний, на плащі і безвладно підтримував той сон до експозиції» [ Весна ; 138–139].

І далі:

«Обіч мене стояв офіцер фельд'єгерів і, тримаючи в руці папери, питав: — Чи то ви Йосиф N.? — Так, — відповів я здивовано. — Чи снили ви перед певним часом, — спитав офіцер, — стандартний сон біблійного Йосифа? — Можливо… — Усе збігається, — сказав офіцер, дивлячись у папір. — Чи знаєте ви, що той сон був зауважений у найвищій інстанції і суворо скритикований? — Я не відповідаю за свої сни, — сказав я. — Ба ні, відповідаєте. Іменем Його Цісарської і Королівської Величності ви заарештовані!» [ Весна ; 196–197].

Іншим аналогічним прикладом міг би бути опис батька, який сидить на урильнику в болісній судомі, згадуючи пророків і «божий гнів святих мужів» [ Навіженство ; 30], чи того ж батька, обуреного легковажними залицяннями прикажчиків, який звалює з полиць сувої матерії, що вибухали «водоспадами сукон, як від ударів Мойсеэвої патериці» [ Ніч Великого Сезону ; 101], тощо.

У Першій Весні все по-іншому, аура сповнена серйозності й бентежної таємничості. Є також інша істотна риса, яка відрізняє її від норм Шульцівської міфології. У цьому уривку святочність, сакральність баченого дитячими очима обряду не є лише результатом Шульцівської міфологізації дійсності, є натомість поетичним описом конкретного світу, санкціонованого і підтримуваного живою єврейською традицією, — обряду, який уже сам у собі далекий від тих неофіційних регіонів повсякденності, які Шульц звик — у ролі творця нових ритуалів — освячувати магією міфу, підносити до ступеню обрядовості. Він завжди чинив це без уживання тропів, що обмежують радіус видива, майже готового й упізнаваного обряду.

Іноді йдеться про паралелі, метаморфози міфу, але переважно про його природу, структурні закономірності, які дають змогу для нових інкарнацій. Отож у творах Шульца замість етнічно позначеної обрядовості — повсякденний ритуал, який зводить до обряду кожний вчинок. Зовнішнім виявом, одним із поверхових симптомів цієї універсалізації є називання: прикажчик Теодор, тітка Агата, чи першопланова постать Аделі, реальний прототип якої носив ім'я Рахель. Міфічні біблійні алюзії, міфотворчі сигнали родом із Біблії, які виринають тут і там, — вони, прецінь, не є винятково чи специфічно юдаїстичними, то знаки всієї європейської культури. Натомість сам сакральний час, який пронизує кожну мить календарного часу, є вже притаманним саме вірним Старого Завіту, в житті яких упродовж століть праця й молитва були нерозривно пов'язані, а рахівниця і менора не розлучалися одна з одною.