Бруно Шульц - Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський

Дуже сердечно Вам дякую за готовність допомоги, яку Ви мені пропонуєте. Чи могли б Ви, ск., виклопотати для мене редакційну посаду у Варшаві? Не хочу багато писати, бо, може, цей лист Вас уже не застане. Моє прізвище завжди звучало саме так, як Ви його написали. Дуже сердечно Вас вітаю і зичу всього найкращого.

Бруно Шульц

Дрогобич, 24 VII 1937

Дорога Пані Романо!

Здавалося б, що на Ваше запитання стосовно пропозиції приїзду можна без ускладнення, зрозуміло і рішуче відповісти. Тим часом це не так. Моя реакція на Ваше запрошення змішана: вона складається з імпульсів і гальмувань напереміну. Боюся наразити наше знайомство на випробування кількаденним візитом у дещо гнітючих для мене обставинах. Проаналізую, звідки береться мій опір, що мене в цьому починанні — прецінь приємному — пригнічує. Отож, кумедно, до якого ґатунку депресій схильна нервова вдача мого зразка: спершу думка, що я чиню таку незвичайну річ, як подорож, мета якої полягає винятково у приємності, — а отже, відсутня санкція будь-якої серйозної мети, відтак ризик невдачі, розчарування, яке б я міг Вам заподіяти, або сам зазнати, а ще обмежені кошти, потреба рахувати гроші, ризик, що Вам доведеться надміру витратитися. Може б, я мав усе те промовчати, коли вже вирішив приїхати. Але позаяк Ви вимагаєте щирості, то я з Вами щирий — для мене та щирість є своєрідним перестрахуванням у разі невдалої імпрези, способом зняти з себе відповідальність. Це не надто джентльменська риса, але такий уже я є. Тож залишаю Вам вирішувати, чи, попри ті мої нехоті, Ви забажаєте прийняти мене і розділити зі мною відповідальність за ризик цього вчинку. Що ж до імпульсів, які мене схиляють до відвідин, обмежуся лише ствердженням, що вони відчутні, проте не вдаватимуся в докладніший їх аналіз. Якщо Ви й надалі хочете, щоб я приїхав, то прошу мені негайно написати, як довго Ви ще там залишатиметеся, і чи було б Вам зручно, якби я приїхав у четвер або п'ятницю. Вдома я вже понад 3 тижні тримаю коректуру моєї нової книжки [281], яку із нехоті до неї ще не закінчив. Мушу це перед виїздом залагодити, інакше воно мені тяжитиме на серці. Я також хотів би ще написати рецензію на книжку К. Міхаеліс, замовлену «Wiadomościami» [282].

Переказую сердечні вітання.

Бруно Шульц

Дрогобич, 3 VIII 1937

Дорога Пані Ромо!

Хотів би Вам щиро подякувати за тих кілька днів, які ми провели разом. Боюся, що Ви були мною трохи розчаровані, а щодо мене, то я повернувся додому навдивовижу жвавий, зміцнілий та активний духовно. Це тривало цілий тиждень. Я багато за той час міркував, читав, нотував. Я перебував, так би мовити, в добрій формі. Щоб повного мірою відчувати себе добре, мені забракло тільки «самоствердження», якогось результату. Я також думав про Вас і про причини Вашої непродуктивності — істоти, так щедро й так всебічно обдарованої природою. Ви, однак, мусите напружити всі сили і змусити себе — до продуктивності. Для людей певного ґатунку життя без творчості — цілковито позбавлене чарівливості.

Я також застановляюся над моєю власною, такою тривалою непродуктивністю. Я виправдовую її та виправдовуюся сам, — хоча важко це мені пояснити. Я знайшов місце у листі Ріхарда Ваґнера [283], під яким я міг би підписатися ( si parva cum magnis …). У листі йдеться: «Властиво впрягаюся в ярмо роботи — щоразу — з розпачем: коли я роблю це і коли я знову мушу вести життя, сповнене важкої праці та незліченних труднощів, коли я пірнаю у світ фантазії, щоб там знайти відшкодування за зречення на цьому світі — я вимагаю, щоб мені в цьому допомогли. Я не можу тоді жити, як собака, спати на соломі і пити прісний відвар: я мушу відчувати душевне піднесення, мушу звідусюди відчувати сповнення і заспокоєння, — якщо мені має вдатися та понадлюдськи важка справа творіння неіснуючого світу…»

Що стосується мене, то я хотів би мати in continuo — впродовж багатьох місяців вільний час для думання, читання, для внутрішньої роботи. Стільки бо речей слід переосмислити, стільки впорядкувати. Також украй погано врегульоване питання моєї духовної дієти. Я відчуваю голод на ідеї, книжки, нові інтелектуальні системи. І бодай би ті періоди депресії не поверталися — які мене паралізують! Може, слід було би полікуватися в якогось психіатра. Ці депресії дезорганізують мене, перешкоджаючи регулярній праці. На сім днів тижня у мене може зо шість отруєних нею.

Цілком можливо, що цими днями я приїду до Варшави. Пані Кістер (із «Roju») [284]викликає мене у справі різних питань щодо моєї книжки. У такому разі я, звісно, насамперед прийду до Вас.