Бруно Шульц - Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський

Мої стосунки з Юною покращилися, хоча реальна ситуація та ж сама — тобто труднощі укладення шлюбу все ще тривають, — і так само наша вимушена розлука. Від Стася Віткевича отримую час від часу короткі звістки. Чи бачитеся Ви зі Штурмом? Мені б хотілося, щоб Ви почали посутнє листування — ініціювали якусь дискусію, зачепили якусь проблему. Не знаю: чи не здалося мені, що Ви мені розповідали про свою донечку. Де вона? Чи вже велика? Дуже прошу написати кілька слів у відповідь і сердечно вітаю.

Бруно Шульц

Маю намір 1-го XI поїхати на 2 дні до Катовиць, щоб улаштувати рекогносцирування у справі мого шлюбу. Чи могли б Ви мені щось порадити?

[жовтень 1936]

Дорога Пані Романо!

Засмутила мене звістка про те, що Ви журитеся з приводу синочка [268]. Але чи Ви не перебираєте міри у своєму розпачі, для якого, здається мені, немає підстав? Наскільки я знаю, припухлі залози та гарячковий стан, або навіть лихоманка — дуже поширена дитяча хвороба. Навіть у нашій родині було кілька випадків. Ці діти виростають у здорових юнаків. Я також думаю, що Ви надміру переймаєтеся, що дитина лежить. Постільний режим потрібен, і дитина не відчуває цього так болісно, як Вам здається. Я сам пролежав якось 6 місяців — мені було тоді 22 роки, — і ті часи у моїх спогадах не видаються мені найгіршим періодом мого життя. Не впадайте у відчай, Дорога Пані Романо, Ви побачите, що це захворювання залоз минеться, і хлопчик видужає без сліду. Я не знаю, чому я подумав, що у Вас дівчинка.

Мене також зажурило те, що Ви пишете про Юну. Я, щоправда, переконаний, що Ви судите про справу на підставі поверхових симптомів, і не знаєте справжньої Юни — проте щось від того жахіття, про яке Ви мені розповіли, мимоволі мені передалося. Скажу Вам правду, що страх самотності не є моїм найглибшим мотивом, який мене прив'язує до Юни. Чи повірите Ви, що таким почуттям і таким палким коханням не обдарувала мене ще жодна жінка, і, мабуть, я вже більше не зустріну вдруге в житті істоти, настільки переповненої мною. Оте її велике почуття полонить мене і зобов'язує. Я не міг би змарнувати того почуття, яке тільки раз у житті трапляється. Це понад мої сили. Крім того, я дуже прив'язаний до неї, люблю її, і мені з нею добре. Я не уявляю собі, щоб наше подружжя було філістерським і міщанським — як Ви собі це наперед уявляєте. Юні дуже подобається моя творчість, кожна нова моя річ її незмірно тішить. Ви справді вбачаєте у зв'язку з цим аж таку небезпеку для моєї творчості? Цікаво, що про це думає Штурм? Чи Ви з ним коли про це говорили?

Дякую Вам палко за клопотання в моїй справі. Я зворушений і дуже Вам вдячний. Я тішуся тією Вашою приязню, яка зовсім незаслужено припала мені в дар. Я не їздив до Катовиць. Маю звідти звістку, що фіктивно прописатися в Катовицях неможливо, бо влада знає про зловживання, які чинять, натомість у сілезькій глибинці досі це ще можна влаштувати. Я дуже хотів би, щоб усе вже минулося. Мені дуже не подобаються такого роду ігрища з владою, і я не вмію таких справ облаштовувати. Я в тих речах дуже безпорадний.

Не хочу скаржитися, але я живу в дуже тісних і обмежених умовах. Я мешкаю у 2-х кімнатах із сестрою-вдовою, дуже милою особою, але хворою та сумною, з літньою кузинкою, яка веде наше господарство, і племінником, 26-річним юнаком, котрий є чимось на зразок меланхоліка [269]. Тому мені здається, що одруження принесе мені зміну на краще. Я не знаю лише, чи подужаю втримати дві сім'ї, бо мої родичі не мають жодних доходів. Пан Штурм та інші клопотали про посаду для мене у Варшаві, але поки що це не дало жодних результатів. Я дуже змучений і знуджений школою — викладаю тепер у середній школі, — і хотів би мати змогу обійтися без посади і жити тільки для творчості. Можливо, я мав би повністю ізолюватися, як Рільке, мешкати сам і не мати нікого.

Коли Ви писали мені одного разу про свою самотність — мені було дуже шкода Вас — я шкодував, що я не вільний. Не смійтеся. Ви маєте такого друга, як Штурм, людину чудову та незвичайну. Про що Ви з ним балакаєте?

Будь ласка, напишіть мені, чи синочкові вже краще, чи спала вже в нього температура, і що кажуть лікарі. Не журіться цим. Це не страшно і завжди минається. Скільки йому років?

Дуже ще раз дякую, і дуже сердечно вітаю.

Бруно Шульц

Прошу привітати п. Штурма від мене.

[початок листопада 1936]

Дорога Пані!

Дякую за звістку й думки, завше для мене цікаві, бо вони стосуються моїх справ, а люди ненаситні у слуханні, коли їм хтось хоче говорити про них самих*. Відтоді, коли я Вам писав, мені стало дуже зле, не назовні, натомість різко погіршилася внутрішня ситуація. Я цілковито впав духом. Я сказав собі, що не є ні малярем, ні письменником, ні навіть порядним учителем. Мені здається, що я ошукав світ якоюсь блискітливістю, що нічого в мені немає. Я намагався відмовитися від творчості, жити як пересічна людина, і це мені здається дуже сумним. Окрім того, моє щоденне існування залежить від мого мистецтва, оскільки вартостями, запозиченими з мистецтва, я підпираю моє калічне вчителювання. Подумки я вже позбувся був посади і опинився у крайній скруті. Дивлячись на міських божевільних, на жебраків у лахмітті, я думав: може, невдовзі і я матиму такий вигляд. Ви знаєте, що я не надаюся до жодної чесної праці. Я не можу себе перемогти, не можу знайти жодної принади** в учителюванні. Тим я значно відрізняюся від моїх колег-учителів. Я б хотів байдикувати, нічого не робити, швендяти — мати трохи радості від краєвиду, від небосхилу, відкритого передвечірніми хмарками в ирій. Тоді, може, повернулася б радість життя. В умовах чинного безробіття чутно тільки погрози й напучування. Обов'язок виростає до якихось апокаліптичних розмірів. Загроза скорочення висить над кожним. Кілька років тому в нашій професії ще можна було відчувати спокій безпечного порту, якоїсь життєвої пристані. Було трохи погожості й радості. Тепер радість вигнали з нашого життя, а без радості, без невеликого надлишку радості я не вмію творити. Тільки нічого не кажіть Штурмові про мою нехіть до праці, він того не любить у людях, хоча ставиться до інших із таким розумінням.