Бруно Шульц - Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський

Уже багато років я мрію побувати в Парижі, щоб бодай раз побачити французьке мистецтво та подихати повітрям чистого артистизму. Коли тепер я отримав змогу скромний гонорар за книжку [205]витратити на кількатижневе перебування у Франції, то водночас натрапив на великі труднощі із чинним законодавством. Головне управління валют відмовилося надати мені потрібні акредитиви, а староство обумовлює володінням акредитивами надання туристичного (пільгового) паспорта.

Гадаю, що вістря тих обмежень скероване проти суто споживчих виїздів звичайних туристів, однак адміністративний апарат не здатний у своєму русі — без втручання вищих чинників — зробити з них винятки. Проте, якби Міністерство ВС та НО підтримало моє прохання, порекомендувавши мою персону Міністерству Вн. Спр., наголосивши на мистецькому та продуктивному характері мого виїзду, не сумніваюся, що всі перешкоди були би подолані.

Дозволю собі дуже палко просити ЯВПана Голову з ласки своєї надати мені таку підтримку.

Із цілковитою упевненістю довіряю цю дуже важливу для мого розвитку та майбутнього справу ласкавій опіці ЯВПана Голови, чекаю на прихильне рішення і переказую вирази найглибшої поваги.

Бруно Шульц

Дрогобич, 21 VI 1938

Флоріянська, 10

Шановний, Дорогий Пане!

Я надіслав ще у Страсний Четвер на Вашу адресу листа, рукопис, 14 гравюр і не маю досі підтвердження про отримання. Я занепокоєний і зажурений. Побоююся, чи не відштовхнув я Вас певним тоном фантастичної буфонади, в який впав у останньому листі, спровокований подібним забарвленням Ваших листів. Але, може, Ви вважаєте той тон за власний привілей, якого Ви за іншими не визнаєте. Я був би невтішним, якби Ви були уражені з цього приводу.

Моя фантазія, форма чи письменницька міна мають, так само, як і Ваша, схильність до аберації в напрямку глузування, буфонади, самоіронії. Де ж іще я міг очікувати на зрозуміння, як не саме у Вас.

Ні, мабуть, Ви не тому розгнівалися!

Дуже прошу Вас заспокоїти моє сумління звісткою, що Ви на мене не гніваєтеся, що нічого в наших стосунках не змінилося. Я був тиждень у Варшаві [207]. Вирішив клопотати про річну відпустку [208]і провести її навпіл у Варшаві й Закопаному. Я отримав у Гьозіка і в Будинку польської книги Ваші твори й тішуся ними понад усяку міру.

Додаю вирази поваги й найсердечніше вітання.

Бруно Шульц

Дрогобич, 12 IV 1934

Початки мого малювання тонуть у міфологічній імлі [209]. Я ще не вмів говорити, коли вкривав уже всі папери й береги газет карлючками, які приваблювали увагу оточення. Спершу то були самі лиш екіпажі з кіньми. Процедура їзди екіпажем здавалася мені сповненою вагомості й зачаєної символіки. Близько шостого-сьомого року життя у мої малюнки знову й знову повертався образ фіакра з піднятим верхом, запаленими ліхтарями, який виїжджав із нічного лісу. Той образ належить до твердого капіталу моєї фантазії, він є якимсь вузловим пунктом багатьох сенсів, що сягають углиб. Донині я не вичерпав його метафізичного значення. Вигляд візницького коня не втратив донині для мене своєї захопливої та збудливої сили. Його шизоїдальна анатомія, повна на всіх кінцях кутів, вузлів, притичин і сторчаків, зосталася наче затриманою в розвитку у мить, коли хотіла ще далі розростися й розгалузитися. Та й екіпаж є шизоїдальним витвором, який постав на тому ж анатомічному принципі — багаточленний, фантастичний, виготовлений із вигнутих, наче плавці, блях, із конячої шкіри та величезних коліс-торохтійок.

Не знаю, як у дитинстві ми доходимо до певних образів, котрі стають для нас вирішальними. Вони відіграють роль тих згустків у розчині, довкола яких кристалізується для нас сенс світу. До тих образів належить іще в мене образ дитини, котру батько несе крізь величезні простори ночі, і яка розмовляє з темрявою. Батько тулить її, стискає в обіймах, відгороджує від стихії, яка промовляє і промовляє, але для дитини ті обійми є прозорими, ніч досягає її і там, і крізь батькові пестощі вона безугавно чує її страхітливі розважання. І змучена, сповнена фаталізму, вона відповідає на допитування ночі з трагічною готовністю, цілком віддавшись великій стихії, від якої годі втекти.

Є сенси, наче спеціально для нас призначені, які чекають нас на самому початку життя. Так я у віці восьми років сприймав баладу Ґете [210]з усією її метафізикою. Крізь наполовину зрозумілу німецьку я вловив, передчув сенс і, вражений до глибини душі, заплакав, коли мати мені її читала.