Бруно Шульц - Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський

Вітаю Вас сердечно.

Бруно Шульц

4 III 1936

Надсилаю Вам Батька та Аделю [219].

[ на окремій, відірваній від аркуша паперу картці, можливо, доданій Шульцом до цього листа: ] [220]

Чи слід повернути Вам рукописи? Мені дуже сподобалося те кружляння батька вулицями дорогою на станцію [221]. Також чудові оті циліндри в Гостях [222], і оті манекени, на яких перетворюються гості.

Дорогий Пане!

Вибачте, що не відповів на два Ваші листи. Винна в тому тривала депресія, яка тяжить на моєму житті: я відчуваю, що нічого не можу зродити із себе, хоча Ви стільки від мене сподіваєтеся і стільки очікуєте. Мені просто нічим відповісти на багатство Вашого ентузіазму. Окрім моєї мистецької безплідності, на мені тяжіє багато матеріальних і життєвих клопотів, скажімо, наступного місяця я вже не отримуватиму стипендії (150 злотих) і впродовж кількох місяців не матиму за що жити, бо й зарплати тепер не отримую. Та весна досі була для мене якоюсь важкою, терпкою, негостинною, не дала мені нічого — майже. Щодня я відвідую приятеля, котрий вмирає від раку [223]. Прикро мені, що я так розчаровую Вашу легенду про моє щастя. Тепер я стою перед важкою проблемою шлюбу, одруження із люблячою та хороброю, надзвичайною жінкою захиталося внаслідок моїх матеріальних обставин.

Вашу радіоп'єсу я прочитав із зацікавленням. Окрім мого суб'єктивного зацікавлення — нічого Вам про це сказати не можу — я зовсім на тому не розуміюся. У Варшаві покажіть це Іжиковському [224]— він багато займається сценаріями для радіо і може Вам щось доброго порадити, як адаптувати цю річ для радіо. Він може також Вас підтримати, бо любить молоді, не відкриті таланти. Чи маю я надіслати рукопис Вам?

Мій переклад Кафки невдовзі з'явиться, я надішлю його Вам після появи. Крім того, хочу ще до канікул видати том новел [225], уже опублікованих у журналах, плюс одна більша нова [226]. Я хотів би видати їх із ілюстраціями. Месії не чіпаю.

Даруйте мені, що мало пишу. Сподіваюся, що ми невдовзі побачимося і досхочу наговоримося. Тим часом бажаю Вам сердечно Веселих Свят і всього найкращого.

Бруно Шульц

Дрогобич, 11 IV 1936

Ти хотів би мене звабити, дорогий Вітольде [228], на арену, оточену зусібіч цікавістю юрми, хотів би бачити мене, роз'юшеного бика, в погоні за розмаєною плахтою пані докторової, а її ефірний амарантової барви пеньюар мав би служити Тобі за покривало, за яким на мене чекають уколи твоєї шпаги.

Слід було, мій дорогий, ужити більш роз'юшливої барви, більш отруйної стріли, трутизни, гострішої, ніж слина пані докторової з [вулиці] Вільчої. Слід було підсунути мені якусь мудрішу пані докторову, привабливішу, котру варто би було підняти на роги. Ти дещо переоцінюєш мою чутливість, інсинуюючи мені оту напхану шматтям ляльку. Старий, пересичений бик, навіть маючи найкращі наміри, не може вдіяти більше, як похилити голову та поглянути жаским, закривавленим оком з-поміж пік, якими Ти мене нафарширував. На жаль, мені бракує шляхетного вогню й тієї сліпої та шаленої люті, яка б мене понесла, за Твоїм задумом, у феєричну атаку. А Ти вже заздалегідь визначив для мене лінії, перекрив і обставив бічні шляхи, щоб загнати мене на сам центр арени. Ти заздалегідь згидив мені посутній розіграш, кваліфікував публіку, визначив акустику місця, докладно окреслив, чого від мене слід очікувати. А що, коли б я й виявився, всупереч конвенціям, биком, биком без честі та честолюбства у грудях, коли б я злегковажив нетерпіння публіки, повернувся задом до пані докторової з [вулиці] Вільчої, до якої ти мене підштовхуєш, і вирушив на Тебе з войовничо піднятим хвостом? Не для того, шляхетний Тореадоре, щоб повалити Тебе з ніг, а щоб підхопити Тебе на хребет — якщо це не манія величі — і винести Тебе поза межі арени, її правил і кодексів.

Адже, скажу це виразно, я не вірю в священний кодекс арен і форумів, ігнорую його і ціную дуже низько, проте Ти, будучи ним захопленим, спорядив його маргінеси в найкращі голоси та коментарі — дивне то, воістину, богослужіння, яке піднімається понад об'єктом свого культу в танках блазнюючої іронії!

Отож, погодься, дорогий Вітольде, щоб ми відкликали оту цікаву тавромахію і, покинувши розпороту ляльку на піску, полишивши гомін розчарованої публіки позаду, вирушили пліч-о-пліч — бик і його тореадор — до виходу, на волю, вільним прогулянковим кроком — заглибившись в інтимну розмову ще до того, як вийдемо з останніх кіл театру.