Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

— Це що таке?..

— Ти диви, яка? — вичавив глибоку занозу розгублений і трохи розчарований Василь.

Знічено поглянув у її бік… Рипнув сніг під важкими черевиками, все було обважнілим — і хода, і тіло, і спантеличений лад думок, усе, крім дихання снігу, що білів у повітрі і темнів, долітаючи до землі. Усвідомлення поразки повертало владно до тями, і випите випаровувалося миттєво. Приклав долоню до палахкотливої щоки, що відчула досі незнану ласку, і зник у темряві.

Шура рвучко відхилила хвіртку, що прокреслила по змерзлій землі дугу, і ступила на стежку до будинку. Нікого не потягло озирнутись назад: для нього — це було б випробуванням гордощів, для неї — цікавости, яка, відверто кажучи, вже згасала…

На третій день дзвонить їй на роботу Поліна, яка раніше пішла з вечірки.

— Шуро! А куди ж ти Васю заподіла?

— Як це куди?.. Пішов додому!

— Та не потрапив він додому, — зітхнула вчителька, і Шура відчула в її голосі пекельну досаду.

— …Я йому ляпаса вліпила. Ти йому скажи, щоб руки не розпускав, бо я, хоч і маленька, але дістану й до двох метрів як-небудь!..

— Того вечора його забрали в міліцію, — з болісним притиском сказала Поліна Петрівна, і Шура зрозуміла, як осудливо поставилась до її сентенцій учителька.

— Та як же так? Він же — завуч школи! — вирвалося в Шури.

— То ж бо й воно! — зітхнула… Переночував у міліцейському околотку, а вранці його виручили, без ніяких наслідків. Бо ж — позапартійний, що з нього візьмеш… А могли ж і боки облатати…» [251]

Так закінчилося перше знайомство Василя й Олександри.

Наступного разу Василь прийшов до Шури 8 березня. Вона вже мешкала в гуртожитку.

«— Шурочко! Тебе якийсь хлопець питає, кремезний, але тримається скромно», — постукала до неї в двері чергова. Це протиставлення так розсмішило, що Шура, не замислюючись, хто б це був, почала спускатися сходами. У коридорі стояв Василь, затискуючи в руці пучечок пролісків…

— Прийшов поздоровити з восьмиберезневим святом…

У Шуриній кімнаті жили ще дві жінки. Одна поїхала на свято до Слов'янська, а інша, з Уралу, допомогла накрити стіл. Так утрьох двома мовами і вели святкову розмову. Потім перебралися до Поліни Петрівни і вчотирьох — з нею та чоловіком [252] — продовжили застілля. Четвіркою гайнули на прогулянку вечірньою Горлівкою» [253].

Відтоді їх побачення стали майже щоденними. Вечорами, побравшись за руки, вони ходили вулицями вечірнього міста й говорили, говорили, говорили…

Кілька разів вони розходилися «назавжди», не знаходячи порозуміння й усвідомлюючи неподібність життєвих пріоритетів. Але цілий рік життя Василя — від весни 1962 до літа 1963 — минув під знаком зв'язку, який кожен з них бачив і інтерпретував по-своєму. Цілком можливо, що щоденник, в який дуже принагідно щось нотувалося, Стус почав вести у квітні 1962-го ще й для того, щоб краще зрозуміти і себе, і природу свого ставлення до Шури.

« 12.4.1962 р. Зібравшися з думками, вирішив розпочати щоденні записи. Стільки мало зовнішніх збудників, що хоча б пригадування в освітленні нових фактів дадуть якусь поживу. Надіслав листа В. [254] Прочитав утретє поему Ів[ана] Драча „Смерть Шевченка“. Порівняно з „Ножем у серці“ це твір значно слабіший. Враження таке, що в шумовинні думок і „виливів“ багато нестійкого, зайвого. Напрям хороший, але виконання заслабе, „друге марення“ (укр[аїнські] Горобці) — свого роду невдала реакція, „палка о двух концах“, непереконуюча сатира. Хороший „Далекий дівочий голос“:

Згадує із часів Шевченкового заслання „Забаржаді, смуглу і тонку“. А вся ця поетова слава з маскарадними явами Бетховена, Пушкіна і Гойєю є не славою, а лиш бажанням такої. Етично — тут не все гаразд» [255].

Тими ж днями Василь знову завітав до Шури й прямо з порогу:

« — Мені такі жінки, як ти, не подобались ніколи — дзвінкі, балакучі. З таким командним тоном — вибачайте!.. — Заключна фраза обеззброїла Олександру. — А тут обставини склалися так, що закохався! » [256].

Шура, яка знала, що подобається чоловікам, але освідченнями розпещена не була, не відразу здобулася на відповідь:

« — А ви мені — то зовсім не подобаєтесь. Ви якось дивитеся так… цікаво ».

Він справді дивився на неї з острахом. Адже ця жінка манила й відштовхувала, не обіцяючи чогось певного.