Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Такі враження від військової служби спливли в поетовій пам'яті наприкінці 1960-х.

Щоправда, слід завважити, що 1960—1961 років цей час сприймався хоча й болісно, але не аж так макабрично. У «Двох словах читачеві» — більш точна характеристика армійських років: « Армія прискорила [процес звільнення від „студентського схимництва“, тобто уникання реального життя на користь книжкового — Д. С.]. Почувся мужчиною. Вірші, звичайно, майже не писалися, оскільки на плечах — погони. Але там прийшов до мене Бажан » [235].

І не тільки. Поет у тих уральських лісах мав книги М. Рильського та Яна Райніса [236]і, звичайно ж, російську класику, якої завжди багато у військових бібліотеках. Сприяла поповненню добрих книжок і відпустка до Сталіно, яку Василь отримав наприкінці листопада [237].

Мав Василь у війську й добрих приятелів. Особливо заприязнився з Вінцасом Кузміцкасом — литовським санінструктором будбату. Кузміцкас писав невеличкі оповідання, малював. Користуючись тим, що в медчастині Вінцас мав окрему кімнату, друзі часто збиралися там, щоб погомоніти. Спільні мистецькі зацікавлення народжували спільні теми, які виливалися в рядки віршів:

На згадку про службу на Уралі залишився у Василя ще один спогад. Під час термінового розвантаження машини він втратив фалангу безіменного пальця на лівій руці. Після цього про ґітару, грою на якій заспокоювався сам і розважав смуток Вінцаса, довелося забути.

Зустрічі з українськими молодими поетами — Миколою Сенчилом і Дмитром Пічкуром були менш частими й, дуже ймовірно, менш відкритими й інтимними. Тем литовської й української трагедій, які, судячи з тексту вірша, піднімалися в розмовах з Кузміцкасом, з ними доводилося уникати. Натомість випадала нагода поговорити про поезію: « Я людина, яка пише вірші , — між іншим якось кинув він Дмитрові Пічкуру, показавши вирізку віршів із передмовою Малишка, якій молодий солдат щиро заздрив. — Відверто кажучи, спочатку я сміявся з того дивацтва. Зміст цих слів дійшов до мене через багато літ » [241], « Пробуйте писати білим віршем [242] , верлібром, бо інколи рима сковує думку, не дає самовиразитись, хоча й наштовхує на нові художні образи » [243], — радить він М. Сенчилу. І, ніби граючись, дає зовсім іншу пораду молодому Д. Пічкурові: « Гарна рима — то лице поета. Намагайся уникати іменникових рим, краще іменник з дієсловом » [244].

Втім, не варто робити якісь висновки з цих розмов. Суперечливість молодости — чеснота, а не вада, адже вказує на різні напрямки пошуків, що активно ведуться навіть попри погони, що 1962-го почали особливо тиснути на плечі Василя Стуса.

Як працівник штабу і людина з вищою освітою він добре усвідомлював, чим загрожує Карибська криза [245]. Із якихось джерел Василеві стало відомо, що статус офіцера може полегшити демобілізацію. Це підштовхнуло його до вияву активности в цьому напрямку. І після кількох рапортів Стус отримав наказ прибути на курси офіцерів у містечко Чєбаркуль, Челябінскої области.

Вереснем 1962-го, коли уральський ліс « стояв у своїй неповторній красі » [246], Василь попрощався з друзями й подався до Чебаркуля, що вабив швидкою, якщо не спалахне війна, демобілізацією.

Надії справдилися. Після півторамісячних курсів поблизу мальовничого озера Кісєґач, у статусі офіцера запасу Василь Стус листопадом 1962-го врешті-решт отримав на руки військовий квиток і омріяне звільнення з війська.