Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

…Я, Боря, не відчаююсь і справжній трагізм, починаю це усвідомлювати, не для мене. Бо ж зрештою, це необхідність — марнотратство трирічне [227] — тішусь тими благами, які є в моєму стані, а про решту забуваю.

Дуже радо зустрів повідомлення про присудження премії Максимові Тадейовичу [Рильському] [228] . Просто приємно, що цією премією відзначені Довженко [229] і Рильський. Його малесенька збірочка „Голосіївська осінь“ — дуже тепла і дуже талановита» [230].

Отож, хоча вірші, за твердженням поета, і не писалися, проте солдатський побут Стуса узвичаївся, і в проміжках одноманітних буднів навіть вдавалося урвати якийсь час для читання, для листів, для вивчення краєзнавства Лубенщини. Проте, що б не планувала людина, а коли в дію вступає велика політика, солдат стає маленької трісочкою масштабних планів.

На початку 1960-х урядом М. Хрущова було прийнято рішення про скорочення Збройних сил СРСР на один мільйон двісті тисяч. Деінде це б означало масову демобілізацію, але в СРСР про це навіть не йшлося. «Скоротити військо ми, звичайно, скоротимо, — міркували в ЦК КПРС, — але навіщо відпускати додому дешеву рабсилу, коли її можна використати на будівництвах у якихось віддалених районах?». Така була логіка. Для Стуса та його колег по сержантській школі ця політика означала зміну місця дислокації й зміну статусу: солдат, пак, з весни 1960-го — військових будівельників чекали малозаселені й напівдикі місця, на яких мали за короткий час постати нові ракетні майданчики.

На початку 1960-го сержантську школу, де служив Василь, почали часто відвідувати особісти, які заводили на кожного курсанта окремі досьє. Квітнем 1960-го стало відомо, що всіх випускників сержантської школи направляють на нове місце служби « кудись на Урал » [231].

Звістку було сприйнято без захоплення, але вибирати не випадало [232]. Ти об'єкт, а не суб'єкт, отож, — корися!

Дикий ліс під Ніжнім Тагілом, куди привезли колишніх курсантів, примусив ще раз потрапити в ранню весну. Подекуди ще не остаточно розтанув сніг, але природа вже прокидалася й за які кілька тижнів поблизу боліт та річки Іви, де розташувалася «десята площадка» [233], масово з'явилися комарі, що неабияк докучали «розбещеним» Полтавщиною молодим солдатам.

Василеві, як добре освіченій людині, вдалося влаштуватися у штабі (напівдикі умови цьому неабияк сприяли, адже за відсутности елементарних умов для життя туди далеко не відразу під'їхали дружини офіцерів, які переважно задіяні в штабній писарській роботі). Він друкував накази, вів справи та виконував усілякі інші друкарські роботи. Новий статус трохи розв'язав руки: у проміжках між друкуванням необхідних паперів і вечорами була можливість усамітнитись, щось почитати й навіть писати. Дратували лише листи, адже Василеві, працівнику штабу, було відомо, що вся пошта з секретного об'єкта перевіряється особістами, які пильно стежили, щоби будбатівці випадково не «повідомили» рідним «заборонену» інформацію.

Розпочалися тривалі сірі будні одноманітного армійського абсурду, які, Василь це відчував особливо гостро, без сліду поглинали дні, тижні й місяці його життя.