Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Доволі швидко, втім, стало очевидно, що відпочивати ніяк. Треба ставати до праці. Не відгулявши й місяця, шукаючи можливости чимшвидше вирватися на «вольні» хліба з одноманітности домашніх турбот, Василь погоджується перебратися до недалекої Горлівки, де вже з грудня 1961-го починає викладати українську мову та літературу в середній школі № 23 [248].

Щоб викладати українську мову в Горлівці, треба мати неабиякий характер. Живої мови діти майже не чують і не знають, батьки-переселенці з інших реґіонів України її соромляться, прагнучи чимшвидше перейти на «общєпонятний язик», бо користи з неперспективної мови — жодної. От і не вчать дітей, множачи заяви з проханнями-вимогами звільнити їхніх чад від вивчення «укр. мови та літ-ри». Що за цих умов робити вчителю, який не встиг втратити почуття власної гідности та надбати належної байдужости до всього, що не стосується кар'єри й вигод? Молодий учитель Василь Стус, нехтуючи програмою, читав школярам власні вірші та розповідав цікаві епізоди з української історії, щоби бодай так підтримувати в учнів інтерес до предмету. Надокучали зошити, які — хочеш не хочеш — мусиш перевіряти.

Попервах ця рутина не надто дошкуляла. Допавшись до книжок, до свіжого вітру перемін, які вривалися в життя разом зі, здавалося, незворотними демократичними перетвореннями країни, Василь забивався у комірчину власного світу, розкошуючи поруч із тими, чия творчість була йому справді цікавою.

Підсумовуючи цей період, поет скаже: « Післяармійський час був уже часом поезії. Це була епоха Пастернака і — необачно велика любов до нього » [249].

Шукаючи усамітнення, Василь Стус у Горлівці відразу винайняв собі кімнату, що досить швидко привнесло в його парубоцьке життя справжній жмут різноманітних пригод і розваг. Часті зустрічі з Миколою Колісником, Володимиром Міщенком, Володимиром Буцом (Вербиченком) і Борисом Дорошенком створювали враження наповненого творчого, інтелектуального життя. В Горлівці до Василя прийшло й перше кохання.

Знайомство відбулося 6 січня 1962-го.

У гуртожитку хіміків, де мешкали Василеві друзі — викладач української мови Поліна Денисова й Борис Дорошенко, які мали незабаром побратися, у самому розпалі була молодеча вечірка з нагоди 24-го дня народження Василя. В кімнаті стояв гамір, а кількість випитого дозволяла не надто уважно слухати інших. Відтак ніхто з присутніх, окрім Василя, відразу навіть не відреаґував на обережно-невпевнений стукіт у двері. За ними стояла Шура Фролова, яка прийшла про щось порадитися до сестриної подруги Поліни.

Підхопившись на ноги з наміром в'їдливо розіграти припізнілого гостя, Василь рвучко шарпнув двері й побачив невеличку повняву молоду жіночку. Зміряв її сповненим іронії поглядом і процідив крізь зуби:

« — Таке мале?..

— Драстуйте! — не знітилась.

— Драстуйте… — поблажливо мовив, не збираючись відшивати неочікувану гостю.

— Що тут у вас таке? — сказала з приязню і такою зацікавленістю, що войовнича постава хлопця розслабилася, і він, хоч і не відмовився од сарказму, але спрямував його супроти своїх безманаткових колег.

— Ми ж усі — вчителі школи, і святкуємо день народження…

— Чий же? — не вгамовується дівчина.

— Ось зараз я вас роздягну, почеплю шубку на кілочок — десь місце знайдемо.

„Місце“ — на вішалці чи за столом? — не відразу збагнула Шура, починаючи потроху здогадуватися, хто ж іменинник. — Так це вас і шанують, — оволоділа собою. — Ваш день народження, а я без подарунка — і за стіл?

— Та ми організуємо, — почула збоку, впізнавши Поліну Петрівну. На столі примостилися пляшки з питвом і тарелі зі скромними наїдками. Несподіваній учасниці торжества піднесли келих шампанського.

— Мене звати Василем. За знайомство. А як вас величати?

— Ім'я в мене поганюще, я його сама недолюблюю… Олександра… на честь Македонського…

Василь чемно слухає і на пояснення російською відповідає чистою українською. А Шура [250] розуміє її, бо ж у Донбасі попрацювала.

Закінчилася вечірка, гості почали розходитись… Василь не в гуртожитку жив, а наймав квартиру: не якийсь же безформенний вчитель, а як-не-як — завуч школи, як думала Шура, хоча Василь був лише вчителем. Вийшли надвір удвох із Шурою. Снігу наметено, віхола шпурляє білу крижану крупу. Поклав дівчині руки на плечі, пригорнув і нахилив губи до губ. Шура від несподіванки аж присіла — і все було так моторно з хлопцевого боку, що відсахнулась од нього… і навідмаш відповіла…