Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Оперету вважав легковажним жанром, але залюбки відвідував вистави заїжджих знаменитостей. Дивлячись на Тетяну Шмигу, вигукував:

— Хоч воно й легке, але ж зірка! Кольоровий голос…

Вибиралися на виставки в музеях. У картинних галереях подовгу розглядав світову образотворчу класику» [261].

Після концертів Шура з Василем часто заходили до «Арктики» — кафе, розташованого поруч із Донецьким оперним театром. Їли морозиво, запиваючи його добрим токайським вином. Цими хвилинами Василь забував, що він на побаченні, що треба б говорити про інше, сприймав Шуру швидше за музу й слухача його критичних вправ, аніж спраглу чуттєвости жінку. Він потребував музи, і Шуру [262]це бентежило:

— Чому в нас не так, як у інших?

Василя така реакція дратувала, але певний час він волів за краще не звертати на це уваги, адже головне — творчий імпульс чуттєвої й відкритої до нього жінки — він мав.

«9.7.1962 р. Віддав А. Клоччі [263] два вірші — поки безрезультатно. В альманах взято п'ять моїх віршів. Боженко з „Літ[ературної] України“ відповів позитивно, але не чути нічого. Це — в поривах.

Смаку в танцях не знаходжу, хоч і пробую — дуже активно — такий віднайти. Це пов'язано з якимись давніми химерами моєї (чи тільки) психіки. Це — у взаєминах з Валею [264] (лишилась гіркота, вона була дуже слабосилою — в своїй поразці (= в своїх почуттях), а потім, не дочекавшись відповіді, гордо змовкла. Перший екзамен її мене дуже опечалив. Це було диво — для її товаришів, для неї — тільки наслідок.

Устенко [265] казав, що ним вона передавала привіт — жартівливо-гірко. Як їй розуміти мене? Як мені розуміти себе? І все, що робилося в кращі наші часи і потім — усе було ніби наплив — підсвідомий, але не продуманий, не плановий. Велелюдне розпуття, а дорога самотня і губиться вона десь на заході сонця.

Читав Еренбурга — враження хороше, але соромно читати — і за них, за старших, і за себе, наше покоління, на жаль, не таке, про котре так райдужно думає Малишко (вірш його не сподобався мені, він помиляється, він просто закриває очі чи не туди веде рукою). „Тиша“ Бондарєва — щось гіркотно сміливе і одчайдушне. Це — десь близько серця, це сприймається, хоч художньо не вражає, читається байдужо якось.

Перепалка з Сашею — марна, дитяча, непотрібна. Візит не потрібен буде, але він — попереду уже став, як дата. Він буде.

24.7.1962 р. Саша говорить мені — чому, пак, у нас не так, як в інших, чому нема спільного ритму, як хотілося б. Це неможливо. Образа за мої слова, що в нас мало спільного, має під собою підстави, але чи є змога усунути основу її. Візит — це був транс. Втрачений Пруст прийшов до мене — спогадами — зі своїм психоаналізом. І згубилося все — і кордони мрій і дійсности й навіть снів стали єдиними, а в них блукали хмарно дії-плетення. У мене крутилася думка: „А чого ти ідіот? А чого ти ідіот?“ — з інтонацією, з м'якодушним жіночим відтіненням, але кому і коли належала ця фраза — невідомо.

Володьці [266] подобаються мої вірші. Він такий же, як і був, але щось ніжне, що залишилося при ньому, осталось його, воно вибачає численні його недоліки» [267].

Розчарування Олександрою росло. Василь дедалі глибше усвідомлював, що за своєю природою вона не стане його супутницею в дорозі, на яку він ступав. Це дратувало, бо жіночого тепла поет потребував, а всі інші його знайомі вочевидь програвали Шурі. Внутрішнє невдоволення посилювалося непевністю з публікаціями, що особливо дратували порівняно з успіхами інститутських товаришів, сліди такої «ревности» надибуємо в листі до Анатолія Лазоренка, що відбував військову повинність: «Деякі новини. Борис [268] одружився, Колісник [269] теж, у Міщенка донька, у Комара [270] — майже збірка, у Устенка — якась праісторична сокирка, з котрою наші предки ходили в караул ». — І далі про найцікавіші літературні новини. — « І. Дзюба, критик, згорів на командировці у Львів — там багато базікав, І. Драч — перекладає, як і Павличко. Стельмах правдами і кривдами написав роман „Правда і кривда“, про котрий можна сказати: багато галасу даремно. Чудовий роман Антоненка-Давидовича „За ширмою“, чудовий Є. Гуцало „Люди серед людей“ (автор — хлопчина з 37 року). Ось так.

Було у нас, з 35-ї [271] , збіговисько у червні. Був навіть Середа [272] з Запоріжжя. Випили-вихилили, напилися-подуріли. Серед найдурніших був автор цього листа — крикун і п'яниця (досвід набуто на солдатчині).