Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Б'ю в двері редакцій, але поки без успіху. Кожний собака хоче носом ударити по заду. Не вельми приємно оббивати високі пороги!» [273]

« 29.7.1962 р . Був у моря [274] . Подорож була веселою — бідні попутники, які тікали від шофера, як руді миші, уникаючи платні. Вночі — море купання під темним небом, а море ластилось, пестило тіло, освіжало його. Моря я не зрозумів — поночі.

Випили. Сон. Ранок. Підняли всіх — звісткою, що є пиво. Раннє купання — море олив'яне, непривітне. В закусочній п'яний Іванович [275] високим тенором виводив „соногона“, чекаючи хвали. А хвали не було. Хтось прогримів за сусіднім столиком.

„Ти не справжньо говориш. Ти придурюєшся. Ханига“, — сказав молодий наш шофер. А той, підсівши до нас, раптом — жартома — вивів фальцетом, хизуючись своєю лисою головою арештанта недавнього. Він знищив Івановича — батя, мало жил, він, підсівши вдруге, ревів таким басом, що додаткові тони росли якимось важким коливанням. Він переміг. Безперечно. Я запливав далеко, де на якорі стояли мотоботи (вони ж — і на березі цього рибальського селища Мелекіно).

Гречаночка років 13-ти ловила в воді медуз — зосереджена і загадкова, залюблена своєю роботою. Профілем її я довго милувався, а вона, впіймавши мій погляд, довго не відводила од мене переляканих своїх очей, ніби я піймав її на чомусь. Я про щось запитав — вона зніяковіло засміялася. У неї дух негарної дівчини (некрасивая девочка — Заболоцького). Бачив рибу-голку з довгим „дзьобом“ — трубчастим і прозорим, так що видно було, як прозора перетинка з води рухалась в такт її диханню.

Рибаки підперезані синім, голубим поясом, полюбляють білий одяг. Старі — білі, з голубими очима. Мова — типова для півдня Донеччини. Вони грають у доміно й чекають, коли підуть у море. Лов розпочнеться з 1 серпня. Серед місцевих багато української мови [276] . Столик стояв прямо в човні, що був на березі, на ньому грали в доміно — 3—4 партії за одним столиком. Море ж весь час мінило свої барви. Ще варто відзначити важкий морський обрій, нема в ньому ажурности степового обрію! Думав про можливу зупинку по дорозі, але знав, що я не поїду, не буду там.

8.8.1962 р. З останніх найповніших вражень відзначаю Довженкові зачаровані Десну і море [277] . Це речі геніальні, хоч і не рівно писані (це помітно особливо в другому творі). Автора голос звучить на таких високих регістрах, що диву даєшся — як це у нас може бути.

Він пророкує, не соромлячись пророчої тоги, і це все зігріто такою любов'ю, що чути голос сина, замріяно-розумного, що звертається до матері своєї.

„Горобці й коноплянки осудять орла: кепсько літає в кущах і коноплях“.

Ось іде бій. Білі голуби пролітають над баталією, як у тайфуні, вибухові хвилі кидають їх з боку на бік, на землю, на згарище.

Ось мати, зломлена розлукою з дочкою, стріпнувши руками, меншає до цяточки, а її, святу, ніхто вже й не помічає.

Він [Довженко] підносить людину на своїх добрих руках, скільки стає йому сили і разом з тим застерігає, що земля мстить за зраду.

Коли буде йтись про сучасного учителя для України, то іншого не знайдеш. Це джерело вічного натхнення, людина, що рвалась зі свого часу і, крім іншого, навіть своїм поривом відбила цей час.

2 серпня надруковано дві поезії в „Радянській Донеччині“. Знайомство з Тонею [278] (після Довженка це звучить уже інакше). Борис був другом — у сні. Ми навіть не жартували. Останнім часом не згадував про нього.

Думи старого пенсіонера, колишнього доброго „хадзяїна“, про землю. Це — практицизм, він говорить, що буржуазія — це село. Ми помилялись. Дивно, що він своїм нехитрим розумом зрозумів це на старості літ.

Другий гріх [279] — під час обходу мікрорайону. Думаю і обіцяю, що він буде останнім.

Чудовий фільм італійців „Чотири роки в хмарах“ — про шматочок щастя в людському житті, щастя, котре, можливо, усвідомлюється як таке тільки в спогадах, і котре, може, обставини життя і проміжок часу підносять на високий п'єдестал.

Саша складає мовчки екзамени (коли складає). Є щось незвичне, обачне — і обопільне в наших взаєминах. Поки що — це доведе до роздоріжжя, до того чорного стовпа, який подибується на шляхах Литви.

Ідея поєднання наших дум-пісень з Нерудою досі ще не визріла.

Ширше версифікую вільно, розкутий од рим, а інколи й ритму. Успіхів дуже мало. Успіхи — попереду» [280] .

Занадто самокритичну сентенцію 24-річного юнака не слід розцінювати як зневіру у власних силах. Це не інше, як недотягування до надто високої планки вимог, які молодий Стус виставляв до себе. Він має бути кращим, має виробити власний, ні на кого не схожий голос.