Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Потім — спроба по-інакшому, в уперше відчутій атмосфері звучати в новому ключі. Але я помилився самою музикою.

15.11.1962 р. Користаю з нагоди, маючи „Правду кличе“ Павличка. Вірші його, звичні і прості, порушують, сказати б, кардинальні проблеми» [290].

Тієї ж осени при Донецькій обласній організації СПУ було створено клуб молодого літератора «Обрій» [291]. Туди з'їхалося чимало молодих і небезталанних початківців зі всієї области. «Запаморочення» свободою, що після революційних рішень XXII з'їзду докотилося навіть до донецької провінції, розпалювало, спонукало дискусії. У центрі всіх був Василь Стус: « Виступи учителя з Горлівки Василя Стуса були завжди запальні, соціально гострі. Він пропагував творчість українських „шістдесятників“ І. Драча, М. Вінграновського, Ліни Костенко, критиків І. Дзюби, І. Світличного, Є. Сверстюка. Від цих імен, та ще в палкій інтерпретації промовця, наші серця сповнювалися надією на майбутнє України », — згадує знайомство Василь Захарченко. — « А ще Стус читав свої незвичні, складні для сприймання на слух вірші, читав навальним, лавинним голосом, читав як заклинання. Старші письменники, виховані на порожніх аґіткових віршиках, абсолютно не сприймали такої поезії, виступали з різкою критикою, а молодим подобалось, і Василь одразу ж став у центрі уваги учасників клубу » [292].

Різка критика прикрила молодого поета, але віра в себе провокувала ще більш непримиренну позицію. Трапився на тому вечорі ще один конфлікт. Більшість початківців робили свої перші спроби російською, а один із учасників навіть спровокував дискусію « об этом диком, примитивном малороссийском наречии » [293].

Василь, звісно, не змовчав. Спалахнула суперечка. Стуса підтримали Іван Принцевський, Володимир Міщенко, Іван Білий, Микола Колісник, які примусили замовкнути « заповзятих українофобів » цитатами з ленінських праць на тему національної політики. Поміж опонентів був і один із функціонерів Донецького обкому КПРС, який хоча й примушений був «закрити» ніби-то безпідставну дискусію, але затятих «українців» узяв «на олівець» [294].

Це, щоправда, не обірвало діяльности «Обрію», хоча, судячи зі «Щоденника», атмосфера поміж літературного молодняка дратувала Василя Стуса.

Десь у цей час йому роблять пропозицію вступити до лав КПРС, зваблюючи посадою директора школи.

Проте мрії про аспірантуру й літературну кар'єру не полишали Василя, і він, майже без вагань, відмовився.

Критика з боку старшого письменницького покоління мала й позитивні наслідки. Молодий поет звертається й до публіцистики, яка, хоча й не трактується ним за щось гідне поетичного слова, але привертає увагу слухачів.

Щоправда піднята тема літературного пристосуванства й ієрархічности, що не лише призводить до творчої смерти талановитих, а й закриває більшості з них творчі шляхи, дратувала письменників старшого покоління.

Особливо у зв'язку з нагадуванням, що майже всі вони прислужилися «до закопування» від народу найвищих досягнень української літератури тридцятих:

Відчуття інакшости впало на молодого вчителя так несподівано, що Василеві потрібен був час, аби, трансформувавшись у лялечку, виростити крила для майбутнього лету. Але часу на таке самовизрівання було надто мало. Творення ж власного — іншоплощинного — світу вже почалося…

Біль за втраченим Поділлям поступово трансформовувався у страх втратити Україну. Чи ж можна за такої ситуації межі зважати на дрібні життєві резони, як роблять це всі довкола?

Поступово він дедалі природніше відчував власну неподібність на офіційну, уже майже класичну, українську радянську літературу з її бідним змістом і занадто перебільшеною самими авторами сміливістю. Молоде ж покоління, пізніше назване «шістдесятниками», ще нічого особливого не досягло, хоча й було духовно близьким Василеві. Тому — «епоха Пастернака» — естета, кожен рядок котрого «вібрував змістом».