Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Саме в цього поета Василь вчився виваженій відточеності поетичного рядка, вмінню концентрувати зміст, наповненню вірша музичним звучанням. А ще вабила спадкова аристократичність духу, що не творить кумира, але й, і це, може, ще важливіше, не поспішає скидати існуючого, бо «свято место пусто не бывает». Для Пастернака [296]це було очевидним, Стусові ж доводилося осягати цю просту істину на межі емоційного зриву…

Василь важко вчився м'яко, але рішуче говорити «ні», що, за спостереженнями Д. Донцова, так важко давалося переважній більшості українських інтеліґентів з причини властивої їм м'якодухости.

Він готувався до «прориву» в аспірантуру, хоча й розумів, що на катедрі Донецького інституту його не надто чекають. Школа дедалі більше заважала підготовці, й від нового року він мав намір лишити її, аби 1963-го цілковито присвятити себе науці.

Сприяли цьому й обставини. Останніми числами 1962-го до Горлівки саме прибула група випускників Львівського університету. Молоді романтики-випускники сподівалися «будити національний дух» російськомовного Донбасу. Поміж них був і викладач української мови та літератури Василь Шиманський, що отримав направлення до тієї ж російськомовної школи, у якій працював Василь Стус.

Знайомство вийшло приємним, і за якийсь час молоді викладачі почали разом обідати, спілкуватися вечорами.

8 грудня, відбувши уроки, Василі подалися до місцевої робітничої їдальні. Того дня на шахті, що знаходилася поруч зі школою № 23, саме виплачували аванс. А кожен аванс у шахтарському містечку означає добру пиятику, що, зрештою, властиво всім робітничим передмістям.

Про щось перемовляючись між собою, Василі стали до черги, що самопливом привела їх до бійниці-віконечка, де замовляли страви. Василь Шиманський, який стояв першим, попросив:

— Дайте мені, будь-ласка, на перше — борщ, на друге — шніцель із картопляним пюре та компот.

Літературна українська, посилена західним акцентом, роздратувала якогось підігрітого спиртним шахтаря. Додавала хоробрости й належність до великого гурту, від якого всією їдальнею розходилися винні випари.

— Ти шо, падло, по-нашему гаваріть нє умєєшь? Шо ти лєпєшь: «дайте на пєршє», «дайтє на другє»… Ти шо, сука, по-чєловєчєскі ґаваріть не умєєшь? — розпалювався він, відчуваючи мовчазну підтримку з боку товаришів.

Жінка, яка подавала страви, спробувала звичним для шахтарського вуха суржиком розрадити ситуацію:

— Как вам нє встидно. Ето же учітеля нашей школи!

Але саморозпалювання вже сягнуло межі, а під'южування друзів провокувало до ще більшої нахабности:

— А мне плевать, шо ані учітєля. Нє убілі етіх бандєровцев в сорок пятом, так сейчас добйом.

Подальше розгортання ситуації Василь Шиманський запам'ятав так:

« Василь Стус розвертається (я не встиг поставити підніс з обідом) хапає того плюгавця і піднімає вверх (я казав, що Стус ніколи не кричав, він і зараз не крикнув), а лише з гнівом вимовив голосно:

— Замовчи негіднику, бо вишвирнемо тебе геть із їдальні!

Підбігли з черги більш помірковані шахтарі, втихомирили розпочату бійку, і ми пішли їсти свій обід » [297].

Банальна ситуація, із котрою україномовним Донецька, Харкова, Горлівки та багатьох інших міст східної України не раз доводилося зіштовхуватися, коли вони не розмінювали себе на зчовганий суржик чи російську. І це таки викликало роздратування, адже «українська» — правильна й навіть дещо спрощена, бо вишукану справді можуть не зрозуміти — була знаком неподібности, підкресленим протиставленням себе загальній масі, основним правилом якої було «не виділятися».

Цього разу Василя «дістало» по-справжньому. Сповнений люті, роздратування й безсилости що-будь змінити, він розрізав простір своєї невеличкої кімнати, безнадійно намагаючись віднайти спокій: