Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Про перепоховання мріялося чотири роки: відразу по смерти Василя Стуса в ніч з 3 на 4 вересня 1985-го [17]. Однак, коли ми з мамою, її сестрою Шурою (Олександрою Ловейко) та близькою приятелькою нашої родини Маргаритою Довгань вилетіли через Москву до Пєрьмі (через Москву, бо треба було забрати мене — солдата стройбату, який лише кілька днів тому повернувся до частини після операції в Іваново), то, прибившись таки до того селища Кучино, ми змогли лише постояти над могилкою:

— Чьо ж ви так долґа єхалі, — спитав маму майор Долматов, тішачись тим, що на мені була солдатська форма, й за перших-ліпших неприємних емоцій можна було скористатися військовою комендатурою.

— Я ж Вам дала телеграму, я ж просила зачекати, я… — не говорила, а розпачливо шепотіла Валентина Попелюх [18].

— Ви што, нє панімаєтє, што счас нє зіма, тєпло, тєло начінаєт разлаґацца. А халадільнікав у нас нєту, — виявив ретельне слугування якийсь офіцер…

— Вбивці… — лише й злетіло з маминих вуст, і ми поїхали за 10 кілометрів до селища Борісово, на краю якого, біля самого болота, стояла свіженасипана могилка.

— Вот єслі би ви вчєра прієхалі… — почав розводитися цивільний піджак…

— Я вас прошу, відійдіть, дайте нам побути самим, — з притиском, до якого вона геть не здатна, жбурнула у вдоволено-перелякані обличчя ґебістів мама, і нас таки залишили біля могилки самих, наглядаючи лише з яких 20—50 кроків.

Я відчував дивний гіркавий присмак у роті й необхідність стати якоюсь підтримкою мамі, яка пригорталася до зсохлих грудочок чужої земли, що важким тягарем тисли на груди її чоловіка, мало кому в Україні відомого поета Василя Стуса, який у своїх листах уперто переконував її, що вони вже належать історії.

Цей чорний хрест розіп'ятих на могилі жінок змусив мене пообіцяти самому собі, що таки вирву з-під цієї майже вічної мерзлоти татове тіло, з яким нам не дозволили навіть попрощатися: востаннє ми бачили Василя Стуса живим ще у квітні 1981-го [19]. За три роки, 1984-го, ми приїхали до батька, та він не стерпів «передпобаченнєвих» принижень і відмовився від зустрічі. Це можна було зрозуміти… Але як вибачити гіркі мамині сльози, які їли їй очі всю тряску дорогу під час повернення з Кучинського табору до Чусового?..

Проте після татової смерти передусім треба було спробувати повернути особисті речі Василя Стуса та його рукописи: в одному з листів, зниклих з нашої квартири під час несанкціонованого обшуку, батько писав, що готує збірочку віршів та перекладів під назвою «Птах душі». Проте мамині вимоги натикалися на одне:

— После неабхадімай правєркі лічниє вєщі вам вишлют.

Добитися іншої відповіди не вдалося, і після повернення зі стройбату я передусім піклувався саме про той, не повернутий до цього часу, голубий зошит з антирадянськими Ґете, Рільке, Рембо та іншими «антирадянщиками», які своїми творами підривали систему. На той час перепоховання здавалося мені менш важливим за повернення спадщини, але швидкий процес напіврозпаду та децентралізації СРСР висунув на перше місце політичні моменти. Перепоховання, яке ще рік тому здавалося малоймовірним, якось раптово стало майже реальним, а виявлений новопосталою кіностудією «Галфільм» інтерес до зйомки реальних, а не містифікованих подій та фактів, зняв чимало організаційних проблем, що були заскладні для 23-річного юнака.

Отож, коли тривале листування й необхідний дозвіл від Чусовської районної влади було отримано, Василь Ґурдзан став активно збирати документи й дозволи на перевезення праху Юрія Литвина, а Володимир Тихий — свого батька Олекси.

Спершу планувалося здійснити перепоховання серпнем 1989-го, однак за день до від'їзду надійшла телеграма, в якій сповіщалося про складне епідеміологічне становище в Пєрьмській області й заборону на проведення ексгумації. Перепоховання довелося відкласти, але група таки вилетіла на Урал, аби зафільмувати матеріал про вже напівзруйнований табір [20]: совєтська влада активно нищила місця ГУЛАГів, аби бодай так приховати місця своїх злочинів і технологію їх проведення. В цьому, як і багато в чому іншому, радянська та фашистська система дуже подібні: в 1944—1945 есесівці так само нищили табори смерти, женучи дорогами майже прозорі скелети колись здорових людей і добиваючи остаточно знеможених на узбіччі.

« 24 серпня я вже був у Пєрмі , — згадує директор фільму Володимир Шовкошитний. — Як директор фільму „ Василь Стус. Тернова дорога“ мав зорганізувати перепоховання тлінних останків В. Стуса, Ю. Литвина та О. Тихого і, звісно ж, забезпечити роботу знімальної групи .