Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

На початку 1988-го «Українську групу сприяння виконанню гельсінських угод» було трансформовано в «Українську Гельсінську спілку» [24], колективним членом якої став і УКК.

Непрямо але істотно підігрівала політичну ситуацію в республіці й боротьба кримських татар за повернення на історичну батьківщину. У липні 1987-го ініціативними групами лише в одному Узбекистані було зібрано близько тридцяти тисяч підписів під текстом «Всенародного звернення кримських татар до М. С. Горбачова [25]», на підтримку яких стали такі знакові для радянської культури постаті, як Є. Євтушенко, Б. Окуджава, В. Дудінцев та інші [26]. З низки причин ця боротьба не знаходила прямої підтримки українців, які мало звертали увагу на проблеми інших народів СРСР, воліючи обмежуватися боротьбою проти звуження сфери вживання та застосування української мови [27].

У Галичині кінця 1980-х точилася боротьба за легалізацію Української греко-католицької церкви, яка по війні змушена була піти в підпілля. Листопадом 1987-го у Львові було створено Комітет захисту Української католицької церкви, який очолив багаторічний політв'язень, священик Іван Гель [28].

Така первісна структуризація національного життя, здійснювана невеликими групами активних громадян, відбувалася й у інших республіках. Перед вели прибалти, з історичної свідомости яких ще не було остаточно вибито пам'ять про незалежне існування національних держав. За всіма цими подіями ніхто не вважав за потрібне звертати увагу на чимдалі помітніше доповнення ідеологічної освіти комсомольських ватажків освітою економічною, що дістало організаційне втілення у відкритті в серпні 1989-го в Києві Міжнародного інституту менеджменту.

1989-й мав стати переломним роком, після якого радянський уряд мав або жорстоко задушити паростки нового життя, або акумульована десятиліттями страху енергія ненависти таки мала зробити суспільні зміни незворотними. Міхаіл Ґорбачов любив повторювати, що «процес пішов, і повернення до минулого немає». Втім, другу складову цього висловлювання треба було доводити.

Головною подією 1989-го стали перші й останні демократичні вибори в історії СРСР, які відбулися 26 березня. Важливим етапом передвиборчої кампанії була установча конференція Українського історико-просвітницького товариства «Меморіал», що відбулася 4 березня в приміщенні Республіканського будинку кіна. Дружини, матері та діти Валерія Марченка, Василя Стуса, Івана Світличного, Олекси Тихого, Юрія Литвина та інших політв'язнів новітньої доби, які або загинули в таборах, або втратили там здоров'я та можливість працювати (як Іван Світличний), у перерві між засіданнями здійснили імпровізовану інформаційну виставку-повідомлення, основною метою якої був прорив інформаційної блокади, штучно утримуваної владою довкола цих імен.

І хоча усе робилося ніби й не зовсім законно, більшість делегатів конференції таки знаходила в собі мужність ознайомитися з матеріалами, які жінки вішали прямо на себе (на стіни будь-що вішати було категорично заборонено дирекцією).

Ця конференція засвідчила й значну неоднорідність сприйняття суспільних процесів колишніми зеками (національну, ідеологічну [29], тактичну та стратегічну), що згодом знайшло свій вияв у подрібненні й навіть прямому ворогуванні вчорашніх товаришів з ув'язнення.

Під тиском неспростовних фактів та свідчень, що не загрожували вищим радянським та партійним керівникам того періоду прямою дискредитацією, заборона на оприлюднення злочинів радянського режиму впала, а офіційна «Правда Украины» у числі за 16 квітня 1987 року опублікувала повідомлення урядової комісії для вивчення обставин і документів, пов'язаних із масовими похованнями радянських громадян у 19-му кварталі Дніпровського лісництва м. Києва під Биківнею. У висновках комісії потверджувалося, що в цій місцевості 1937–1941 років органами НКВС таки здійснювалися масові розстріли [30].

Проте факти штучного голоду в Україні й тісно пов'язаний із цим рух українців-шістдесятників [31]на офіційному рівні замовчувалися й далі.

1 липня 1989 року в Києві відбулася установча конференція Народного руху України за перебудову [32], що започаткувала принципово новий етап протистояння влади й народу. Провідником та головною рушійною силою цього процесу слід визнати Вячеслава Чорновола, якого активно підтримав український поет Іван Драч та чимало інших представників як офіційної, так і опозиційно налаштованої української інтеліґенції.