Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Особливо в цей час звучало ім'я Івана Драча, несхитність і послідовність якого привертала загальну увагу. В суспільній свідомості це пов'язувалося передусім із важкою хворобою його сина, який отримав надвелику дозу радіації, працюючи лікарем у Чорнобильській зоні.

Не дивно, що саме І. Драч став першим Головою Народного руху України за перебудову (Рух), установчі збори якого відбулися 8—10 вересня 1989 року. [33]Спекотне літо 1989-го минуло в теледебатах між Кравчуком — Драчем — Поповичем та іншими ініціаторами створення цієї національної громадської організації, частими зустрічами Голови Ради Міністрів СРСР М. Рижкова з представниками страйкових комітетів Донбасу та менш помітних в українському середовищі, але послідовних і постійних домагань кримських татар повернутися на свою батьківщину [34].

Коли ж додати до цього чисельні мітинги, що відбувалися майже щодня, стане зрозумілим, що влада поступово втрачала важелі впливу на підконтрольне дотепер суспільство й одверто побоювалася перепоховання людей, самі імена яких були нею заборонені.

У цей же час мало місце й протистояння у верхах: із одного боку теледебати Л. Кравчук — І. Драч — М. Попович ніби фіксували моральну поразку двох останніх, а з іншого — сам факт таких публічних теледиспутів був неабияким досягненням на шляху долання сімдесятилітнього тотального страху перед системою. Паралельно розсилалися листи для внутрішнього користування ідеологічним відділам КПРС на місцях, у яких засуджувалася поведінка Л. Кравчука. Його опонентом виступав В. Івашко, якого 28 вересня 1989 року на Пленумі ЦК Компартії України було обрано першим секретарем ЦК КПУ [35]. Івашко заступив на цій посаді важкохворого В. Щербицького, за «царювання» якого перепоховання Василя Стуса було неможливим [36].

Відцентрові тенденції в країні посилювалися. Постійні мітинги в Прибалтиці вилилися у збройне протистояння владі, криваві події в Нагірному Карабасі, вулкан емоцій у Криму та Львові поступово готували ґрунт до реалізації ідеї перепоховання, яке — і це вже було зрозуміло всім причетним — стане не так родинною, як загальнонаціональною справою: і влада, і близькі Василя Стуса шанс здійснити перепоховання як інтимно-родинну справу втратили.

Від середини 1989-го зменшився й прямий тиск КДБ на родину: влада тимчасово визнавала свою поразку, аби проявити свої потворні обличчя в новий час і в нових державах.

Події довкола перепоховання та довкола політики створили такий собі владно-психологічний вакуум, за якого одні вже не могли зупинити, а інші ще не мали нахабства та впевненої відповідальности чинити без дозволу. Врешті-решт все це призвело до того, що поховання, яке планувалося здійснити в серпні 1989-го, не відбулося.

Наприкінці літа до Пєрьмі виїхала лише знімальна група — зняти спішно нищений табір ВС-389/36, де урвалася земна путь Василя Стуса.

Знімальна група, на яку в Пєрьмі очікував В. Шовкошитний, прибула до Пєрьмі 28 серпня. З 29 серпня до 1 вересня [37]велися зйомки табору, де за консультанта був Василь Овсієнко — колишній в'язень, що впродовж кількох місяців знаходився в одній камері з Василем Стусом.

Тоді довелося обмежитися лише цим.

Увесь жовтень зростала напруга.

На той час я був переконаний, що перепоховання — справа другорядна. Головне — повернути з неволі останню татову збірку «Птах душі», писану під час другого ув'язнення. Проте листування, яке мені допомагав провадити Г. Ф. Дворко, не давало жодних наслідків, хоча первісне формулювання відповіди — « все материалы после смерти были уничтожены » — після моєї різкої заяви було пом'якшене й залишало надію. Проте Спілка письменників, загальна ситуація та нетрансформована ще в партію УГС виявилися тим каталізатором, який змінив пріоритети: якщо є можливість здійснити перепоховання, треба її використати.

Наприкінці жовтня ми зі Славком Чернілевським [38]вирішили: виїжджаємо в середині листопада. Саме на той час було отримано й повторний офіційний дозвіл. Насторожувало хіба протистояння в пресі. Саме 1989-го було прорвано зловісну завісу мовчання довкола імени Василя Стуса. «Прапор», «Літературна Україна», «Молодь України», «Україна», Литературная Россия», «Жовтень» і «Київ» подали невеличкі добірки поезій із надто різним характером коментарів, які, попри гидкі передмови-післямови, ніби повторно вводили ім'я Василя Стуса до вкраїнського літературного контексту [39].

Промовистими були й закулісні розмови того часу, які вряди-годи просочувалися в пресу: Д. Павличко, П. Загребельний та деякі інші українські письменники говорили, що вперше чують ім'я поета Василя Стуса…