Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Перший секретар СК УРСР, народний депутат СРСР М. О. Бєліков“.

Такий собі депутатський запит керівникові районного комунгоспу. Однак поштою відсилати цей документ не наважились. Вирішено було, що повезу його особисто. А ще дійшли думки не зчиняти галасу перед Жовтневими святами [47] й домовилися про перепоховання на 15—18 листопада.

Отож, 7 листопада вирушаю до Москви, сподіваючись іще заручитися підтримкою правління Спілки письменників. Віталій Крикуненко, консультант з української літератури, поставився з розумінням, і до Пєрьмі я вже летів зі спілчанським листом виконкомові Чусовської районної Ради народних депутатів.

„Секретаріат правління Спілки письменників СРСР просить сприяти письменникові В. Шовкошитному, рідним поетів В. Стуса та Ю. Литвина у вирішенні питання про перепоховання праху письменників на їхній батьківщині.

Секретар правління СП СРСР Ю. Т. Грибов“.

„Святе діло!“ — сказав на прощання Грибов.

А мені було гірко. Гірко за те, що доводиться оббивати пороги, випрошувати, виклянчувати» [48].

Володя Шовкошитний очікував нас в аеропорту Пєрьмі.

Ми ж, маючи на руках десять квитків, десятого члена групи так і не дочекалися.

Хвилин за 10–15 до закінчення реєстрації я з Бориспільського аеропорту зателефонував до Євгена Пронюка:

— Добридень, пане Євгене. Це Дмитро Стус. Закінчується реєстрація пасажирів, а людини від Товариства репресованих немає. Невже не можна було попросити чоловіка, аби він не запізнився бодай сюди?..

— Дмитре, розумієш, — у нас справді немає людей, а тут — листівки, прапори, транспорт. Комусь треба зайнятися організацією приїзду людей з областей. Ми вирішили, що вам ліпше просто здати квиток, і на ці гроші найняти когось безпосередньо в Пєрьмі…

Я дослухав цю тираду, немов у тумані. Певної миті здалося, що земля хитнулася під ногами, і мене на ній уже ніщо не тримає. Не пам'ятаю, що тоді говорив, лише ніяк не можу забути вперті в мене зіниці очей випадкових пасажирів і лютий сором: як про це сказати Володі? Як залишити його самого в Пєрьмі? Як?..

А вони — листівки. З того часу органічно ненавиджу всі листівки, прапори, усілякі організації, яким, за своєю природою, начхати на всіх конкретних людей: головне — провести захід. Я кинув трубку і побрів до Олега Покальчука з Володею Тихим, які очікували неподалік. Мозок відмовлявся щось сприймати, і лише живчик розпачливо пульсував у голові: старший син Тихого хворий і не може їхати. Що буде Володя сам робити в тій невідомій і неприхильній до нас Пєрьмі, де вже тиждень оббиває пороги «високих» кабінетів Володя Шовкошитний? Як вони могли?

— Ці скоти не прислали нікого, — лише й зміг кинути Олегу з Володею, ховаючи сором за людей, які б мали дбати про головне. — Вибач.

Володя кинувся телефонувати до Москви, аби Олександр, наковтавшись таблеток, наступного дня таки летів до Пєрьмі. Добре, що не було бодай фінансових проблем: щось виділила кіностудія «Галфільм», щось передала Надійка Світлична, щось було зібрано людьми в Україні, щось, зрештою, мали й ми.

Організація заходу в Києві була в розпалі, а ми піднімалися трапом літака, який мав перенести нас з 15-го в 16-те листопада.

В Пєрьмі нас очікував Володя Шовкошитний і… несподівана відлига. 2—3 градуси тепла вночі.

— Якщо ця погода протримається бодай день, нам не доведеться палити на могилах багаття, — кинув, здається, Василь Овсієнко, коли ми прошкували до виходу з летовища.

Я ж згадував свій останній візит сюди вереснем 1985-го, коли ми приїхали прощатися з татом, а застали лише свіжонасипаний горбик земли. І мамині розпачливі сльози, які лилися й 1984-го, коли батько не стерпів чергового приниження — «Наґнісь. Раздвінь яґадіци. Аґалі ґаловку» — передпобаченнєвими шмонами, що спровокували майже фізично відчутну ненависть до батька. Пригадував і інші сльози — сльози вини, які стояли в очах найріднішої людини, яка вийшла з-за ширми, де відбувався шмон, а мої вуха паленіли від батькового приниження, відчуття тупого огидного страху і безсилля щось змінити…

— Якою буде наша зустріч тепер, тату? Та й чи буде? — мучився сумнівами, долаючи останні метри льотного поля.

— Буде, — пролунало ніби звіддаля…

— З ким це ти час від часу говориш? — запитав мене Олег, коли вже всідалися до приміської електрички до Чусового.

— Так, щось мені крутиться в черепі, — кинув йому, не бажаючи зізнаватися в незрозумілій навіть для себе слабості й поспішив перевести розмову на іншу тему.