Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Трохи згодом:

— Ну що ж, Володимире Федоровичу, моє керівництво сказало, щоб ми не тільки не заважали вам, а й усіляко допомагали… Але, — провадив далі, — щодо Василя Семеновича Стуса є якісь міркування в управлінні виправно-трудових закладів управління ВС Пєрьмського облвиконкому.

Усмішка, сповнена розуміння й співчуття:

— А як кияни пережили третє місце „Динамо“?

— Кияни пережили значно більше, а це вже якось [51] …

Прощаємось, тиснемо руки.

— То я можу сказати Казанцеву, що ви не забороняєте? — питаю.

— Звичайно.

— Володимир Іванович пообіцяв нам допомогу, — порадував я директора комунгоспу. Отож напишіть, будь ласка: „Дозволяю. Казанцев“ або „Забороняю. Казанцев“.

І тут комунальний лідер ошелешив:

— А я не маю права вам дозволяти чи забороняти!..

— Ви ж дали офіційний дозвіл?!

— Я перебільшив свої повноваження. Копальне не належить території міськвиконкому! — Він кисло посміхнувся. — Беріть дозвіл санепідстанції й копайте.

— І жодних паперів?!

— Жодних.

Єдине, чим допоміг нам комунгосп в особі В. В. Казанцева, це дав адресу заводу, де ми домовились із мідниками, аби запаяли труни.

Їду в міську санепідстанцію. Головлікар у від'їзді. Завідувач відділу Анвар Равільович Шаріпов довідки не дає:

— Без начальника не можу, до того ж, скажу йому свою думку: ще не зима.

За вікнами падає бурий сніг заводського уральського міста [52] …

З 16-ї до 18-ї виступаю в редакції місцевої газети „Чусовской рабочий“. У нас з'являються друзі й трибуна. Пишу заяву директорові друкарні Олександру Миколайовичу Михальову на вантажівку — домовини треба забрати в Пєрьмі, затим знову відвезти у Пєрьмь, до літака, уже з останками — в одну сторону це близько 230 кілометрів. Завдяки Михальову знаходимо автобус для перевезення групи на кладовище й назад до готелю — 20 кілометрів у кожен бік. Це більш ніж своєчасно, бо в ПАТО — автобусному підприємстві, де минулого разу вільно брали навіть „Турист“, директор і головний інженер відмовили категорично.

Увечері 13-го телефоную додому В. В. Дивдіну: довідку-дозвіл обіцяє на ранок 14-го. Нарешті довідка на руках. Усе. Більше паперів не треба. Бо Чусовська санепідемстанція дозволяє ексгумацію й транспортування в цинкових трунах праху:

1. Стуса Василя Семеновича, похованого в с. Копальному.

…Номер поховання 9…

2. Литвина Юрія Тимоновича, похованого в с. Копальному.

…Номер поховання 7…

Іду до райвідділу міліції. Зустрічаю керівника карного розшуку Анатолія Семеновича Мікрюкова. Ще раз перевіряє мої документи.

— З юридичного боку все правильно. Ось тільки дільничного інспектора дам вам для порядку. А ще візьмете в Копальному когось із сільради…

Він викликає дільничного інспектора Файзулу Абдулайовича Матьякубова. Домовляємось, що 17 листопада о 8.30 за ним заїдемо у Вєрхнєє Каліно, де він мешкає.

Редактор газети обіцяє редакційну машину, щоб привезти на цвинтар мідників. Із директором школи олімпійського резерву „Огонек“ Л. Д. Постніковим ідемо на міський цвинтар (у кооператив „Ритуал“) домовитись про гробокопачів. І тут стає зрозумілим, що копати доведеться самим…

Я починаю вірити, що ми таки перепоховаємо Стуса та його товаришів. Телефоную до Пєрьмі Юрію Бєлікову, щоб розшукав судмедексперта, бо місцевий їхати на цвинтар відмовився. Домовляюсь із завідувачкою готелю Лідієй Івановной Алєксєєвой про місця для групи…» [53]

Група прибула до Чусового 16-го, посеред дня. У Пєрьмі залишилися Володя Шовкошитний та Володя Тихий. Титанічна робота, здійснена Шовкошитним, наче й не обіцяла жодних неприємностей: звідки було знати, що сюрпризи лише починаються.

Після поселення в готелі телефоную додому:

— Усе гаразд. Поселилися. Поки без пригод.

— Ви що ж, не могли з Пєрьмі зателефонувати? — На два голоси обурюються дружина й Ірина Калинець. — Вирішуємо питання про поховання на Байковому цвинтарі [54]. Телефонували з резиденції Папи… [55]Пропонували провести відспівування в католицькій церкві в Петропавловській Борщагівці [56], однак я відмовилася, — веде мову пані Ірина. — Хлопців треба відспівувати за православним обрядом. Навіть попри те, що в православній церкві можливі усілякі несподіванки. Це річ принципова.

Тоді вона ще не знала, як у день перепоховання доведеться жалкувати про таке рішення.