Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Далі все нагадувало сповільнені кадри кіна.

Матьякубов заборонив починати розкопувати могили, поки не будуть привезені цинкові труни і не буде якогось папірця від його керівництва.

— Говори, говори, — думав я, але вголос промовив. — Добре, повернемося до Чусового за дозволом.

О 12-й В. Чернілевський, В. Ґурдзан, В. Павлов і я сіли до автобуса, аби повернутися до Чусового — доля зіграла з нами черговий жарт: Олег залишився на цвинтарі, мені ж довелося повертатися.

У райцентрі, усупереч найгіршим думкам і прогнозам, усе вирішилося просто: дозволили розкопувати могили, але не виймати з них домовини до прибуття трун.

Коли повернулися на цвинтар, Олег Покальчук уже почав розкопувати батькову могилу: не знаю, що казав і чи казав йому Матьякубов, але фізично перешкоджати, зважаючи на Олегову статуру, мєнт не наважився.

Привезений нами дозвіл зняв напругу, хоча за якийсь час до міліціонера, що таки з'їздив перевірити, чи не обдурили його, додалося кілька цивільних.

Поки Олег, до якого почергово приєднувалися решта учасників експедиції, розкопував могилу Василя Стуса, я з Василем Ґурдзаном почав копати могилу Юрія Литвина. Коротка молитва. Швидше запозичені, аніж власні, ритуальні попльовування на руки, — і лопата м'яко та легко пронизує снігову ковдру і входить у таємничу могильну плоть. Усупереч внутрішнім побоюванням копалося спокійно та легко, мерзлий ґрунт не заважав, а фізична робота дозволяла абстраґуватися від психологічної напруги та невизначености обставин: коли будуть (і чи будуть?) труни?

Час до часу підходили типи:

— У вас є прекрасний шанс зустріти цю ніч в тюрмі, — кидали вони, втім, не затримуючись надовго біля жодного з нас. Ми теж намагалися не залишатися поодинці: інстинкт самозбереження. Певне, єдиний випадок у моєму житті, коли ситуація дуже чітко визначала, хто — свій, хто — чужий.

О 14.30 приїхали Василь Овсієнко, Юрій Бєліков, директор місцевої друкарні Міхальов і журналіст газети «Чусовский рабочий» Ніколай Ґусєв.

Змінюючи один одного, ми продовжували — пласт за пластом — занурюватися в землю.

І лише одна думка час до часу зринала у підсвідомості: чи це татова могила? чи ж його тут поховано? чи це не ще одна брехлива вигадка влади, якій ніколи й ні в чому я не звик довіряти від самого дитинства? Коли це нав'язливе припущення (у Києві ми з мамою чомусь дуже боялися, що 1985-го нам із якихось причин не показали справжню могилу батька) ставало аж надто настирливим — із новою силою брався до роботи.

Годині о 15-й почувся вигук Олега Покальчука:

— Є! Хлопці, тут щось тверде! Здається, ми вже докопалися віка труни!

Покидавши заступи, ми всі зібралися довкола могили. Ще б пак, це було нашою першою перемогою. І то якою перемогою! Усупереч всім, усупереч усьому світові, всупереч мєнтам, що відразу оточили нас із різних країв могили, усупереч тим байдужим київським листівкодрукарям і бездушно свавільному чиновництву, ми таки досягли свого [58]. Почуття любови та вдячности до цих людей, поміж яких я мав щастя перебувати, захопило мене, і я сомнамбулою ходив від одного до іншого й дякував їм: кому вголос, кому — подумки.

Татова могила виявилася неглибокою — « у межах приблизно 100—140 см » [59]— і сухою. Тієї миті я ще не надав цьому особливого значення.

Очищали труну від земли й готували до підняття: заводили мотузки під батькову домовину — біля голови й ніг — Олег Покальчук та Василь Овсієнко. Кожен рух фіксувався Павловим на відеоплівку. Богдан Підгірний весь час кудись бігав підзаряджати свою стару-престару камеру, а брак плівки змушував його знімати лише щось «особливе».

Могила Юрія Литвина виявилася глибшою: « 150—180 см » [60]. Проте й її ми закінчили розкопувати до сутінок.

Яма, у якій знаходилася труна Литвина, на відміну від могили Стуса, швидко набухла водою. Падали сутінки. Володі Шовкошитного з цинковими трунами все не було. Чернілевського поступово опановувало майже панічне хвилювання: де машини? Я ж внутрішньо залишався неприродно спокійним і чекав лише одного — миті, коли буде піднято віко труни. «Він чи не він?» — передвиїздні страхи й побоювання вже не відпускали, хоч я й знав: якби тут було щось не так, не було б мені так спокійно, навіть затишно на цьому цвинтарі, що ховає сотні й сотні трагічних і кривавих людських доль, щедро скроплених «природною» й байдужою наругою служителів імперій.

О 18-й, уже в суцільній темряві, під майже відверто радісно-глузливі погляди наших наглядачів, ми все ще зберігали спокій і впевненість: нічого не трапилося. Дорога від Пєрьмі далека. А в дорозі, як відомо, всяке буває. Попри намагання чимось зайняти себе, розмови не зав'язувалися, і кожен сам шукав для себе якусь мороку.